Усе життя – в роботі

Так уже склалося, що на долю кожного покоління у нашій країні випадали випробування: голодомори, війни, кризи тощо. Так і на долю Любові Щербань із села Рокитне, яка 12 травня відсвяткувала свій 75-річний ювілей, теж випало чимало випробувань. Народившись у часи Другої світової війни, жінка добре пам’ятає період післявоєнної розрухи.
– Я народилася в селі Федорівка, тоді це був Великокринківський район, а нині – Глобинський, – розповідає Любов Іванівна. – Я тоді була ще малою, однак пам’ятаю спалене село: коли німці відступали, то підпалювали хати й інші споруди. Саме ця картина запам’яталася мені на все життя. А далі період відбудови і голодомор 1947 року. Та навіть після 1947 року ще довгий час було скрутно жити. Я пішла до школи в 1949 році, там нас не годували, а додому прийду – їсти нічого.
Після закінчення сьомого класу дівчина вирішила продовжити шкільне навчання. Але навчатися далі не змогла, через бідність їй довелося покинути школу та йти працювати.
– Доля моєї мами була дуже тяжкою, – розповідає жінка. – Під час голодомору 1932-1933 років померли її чоловік і діти. Мама вийшла заміж удруге, народилася я й згодом не стало тата. Виживати удвох було важко, тому, незважаючи на свій вік, я змушена була йти на роботу, щоб хоч трохи допомогти мамі. Довгий час працювала в колгоспі, хоч час був і тяжкий, але з іншими односельцями відвідувала вечорниці. Й так одного разу в сільському закладі культури познайомилася з хлопцем, за якого вийшла заміж. Переїхали до села Рокитне в 1961 році, а наступного року народився син Сергійко. Коли йому виповнилося сім місяців, я вийшла н роботу, працювала в їдальні й через 5 років народила ще одного сина – Олега. За ним у декретній відпустці я побула всього два місяці й почала працювати в магазині, а починаючи з 1975 року й до самого виходу на пенсію в 1997 році працювала в колгоспі, доглядала за телятами. Разом із чоловіком ми прожили 19 років. 1978 року він помер… Вийшла заміж за другого чоловіка, але доля так склалася, що й він уже помер.
За роки своєї праці портрет жінки був на дошці пошани, а сама вона має почесний знак «Переможець соціалістичних змагань».
Сьогодні ветеран праці проживає разом із дітьми. Зізнається, що життя її промайнуло все в роботі, й нині, крім роботи, особливо й згадати нічого.
– Життя коротке, найбільше запам’ятався час, коли працювала телятницею. Тоді в нас і колектив був хороший, і поговорити було з ким, і якщо в когось яке свято, то дружно святкували. У молодості не було часу й можливості відпочити, сьогодні і час є, і є що вдягти, а от здоров’я вже не те, та й немає куди піти. Зараз намагаюся дітям допомагати, по господарству трохи пораюся.
Вікторія Волошина
Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com