Не коритися рокам

У трудах і турботах зустрічає своє вісімдесят п’яте літо жителька Вільної Терешківки, голова місцевого первинного ветеранського осередку Тетяна Марченко. Енергійна й завзята, сповнена життєвого оптимізму й душевного неспокою, вона зовсім не зважає на поважні роки й тішиться кожному дню, наповнюючи його праведною працею, добром і любов’ю.
Істинно кажуть: доля людини – в її характері. Риси, закладені від народження батьками й виплекані в родинному колі, формуються в дитинстві, відточуються в юності й визначають подальший маршрут усієї земної дороги.
Маленька Тетянка прийшла у цей світ 7 червня 1932 року. Її колиска – село Іскрівка на Чутівщині. Багатодітна селянська сім’я, обтяжена нелегкою роботою в колгоспі й заклопотана домашніми справами, ростила й пестила трьох дітей: донечку і двох синочків. І тато, й мама не обділяли їх ні увагою, ні ласкою, ні підтримкою.
Однак, сьогодні в пам’яті Тетяни Іванівни зринають інші спомини далекого дитинства.
– Війна… В селі повно німців, вони живуть разом із нами в наших хатах, – згадує жінка. – Страшні й часті бомбардування, під час яких схованкою й помешканням були погреби. В серпні 1943-го, коли почався наступ радянських військ, усіх селян – і старих, і малих – на підводах, запряжених коровами, погнали етапом до Полтави. Дорогою нас настиг фронт, і ми повернули назад, але вже пішки – всіх корів перестріляли фашисти. Рідне село зустріло спаленими дворами, там німці вбили мою бабусю. Це страхіття я пам’ятатиму все життя…
Горнило війни, в якому назав­жди залишився і їхній тато Іван, неабияк загартувало характер дівчини, повоєнна розруха навчила працелюбству й наполегливості. Долати труднощі, досягати мети Тетяна звикла з юних літ: тоді, як на місці згарища разом зі старшим братом допомагали неньці своїми руками зводити нову оселю; коли з ранку до ночі, без вихідних і свят, заробляла трудодні в колгоспі; коли попри домашню злиденність знаходила можливість здобувати шкільні знання, бо мама дуже хотіла, аби її діти вчилися.
Закінчивши сім класів, дівчина вступила до Полтавського сільськогосподарського технікуму плодоовочівництва. Під час навчання проходила практику у вільнотерешківському колгоспі «Ленінський шлях» Кременчуцького району. Одразу припала до душі тутешньому керівництву, бо до своїх обов’язків ставилася вельми старанно й відповідально. Її запросили на роботу в господарство, тож у 1953 році, отримавши диплом із відзнакою і право власного вибору місця розподілу, Тетяна приїхала до Вільної Терешківки. Про цей крок жодного разу не пошкодувала: тут, у цьому мальовничому селі, вона зустріла свою долю – Миколу Марченка, тут вони разом звели свій дім, тут у них народилися син і донька, яких батьки вивчили й виховали гідними людьми.
Трудову діяльність Тетяна Іванівна розпочала з посади агронома-овочівника. Клопотів мала вдосталь: треба було давати лад на 232 гектарах саду, розташованого на чотирьох різних площах; у двох овочевих бригадах, що знаходилися в різних селах; а ще – на кількох малих полях, де вирощували махорку. В перші роки роботи всі ці володіння обходила пішки, а згодом – сіла на велосипед. Із ним, до речі, не розлучається й досі, у свої вісімдесят п’ять вправно кермує цим «двоколісним другом».
Ще від самого дитинства вона твердо засвоїла: щоб бути гарним спеціалістом, треба вчитися. Тож завдяки наполегливості й цілеспрямованості, без відриву від виробництва, здобула дві вищі освіти. Працюючи агрономом (до 1966 року), закінчила Одеський сільськогосподарський інститут. Коли перейшла на посаду головного економіста, що її обіймала три десятиліття поспіль, закінчила економічний факультет Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. Докучаєва. На заслужений відпочинок вийшла у 2002 році. За добросовісну роботу нагороджена медаллю «За трудову доблесть».
– За 49 років мого стажу роботи багато чого змінювалося: двічі – назва господарства, шість керівників і взагалі система ведення аграрної галузі, – говорить Тетяна Марченко. – Свого часу ми в колгоспі впроваджували нові форми господарювання: госпрозрахунок із чековою формою рахунків, колективний підряд тощо. Переймали досвід передових господарств і своїм ділилися. Працювати було нелегко, але надзвичайно цікаво. Я вдячна долі, своїй мамі й родині, які свого часу мене підтримали, дали можливість займатися улюбленою роботою, спілкуватися і з керівництвом району, й зі спеціалістами, загалом – із цікавими, розумними, порядними людьми.
Окрім професійних обов’язків, Тетяна Іванівна виконувала й чимало громадських доручень. Поки діти навчалися в школі, була головою батьківського комітету. Майже десять скликань обиралася депутатом районної ради, входила до складу районного комітету народного контролю, очолювала планово-бюджетну комісію. Дев’ять літ опікувалася колгоспною профспілкою, організовувала для працівників поїздки в санаторії, будинки відпочинку, екскурсії в різні куточки тодішнього Радянського Союзу. Багато хто з людей і досі дякують їй за це. Та й саму її керівництво не раз нагороджувало туристичними путівками по країні, навіть у Німеччині пощастило жінці побувати – такий «королівський» подарунок зробила адміністрація господарства, проводжаючи її на пенсію.
Починаючи з 2005 року, Тетяна Марченко, незважаючи на свій поважний вік, і досі очолює первинну ветеранську організацію Новознам’янської сільської ради. Ці клопітні обов’язки виконує з особливим завзяттям і сумлінням. Зізнається відверто: для неї це – неабиякий життєвий стимул.

Хтось із відомих колись зауважив: відмінна риса розумних людей і сильних характерів – вони не бояться старості. Не коритися рокам навчило життя й Тетяну Марченко. Тож свій 85-літній ювілей вона стрічатиме у світлій радості й тихому щасті, в оточенні людської шани і вдячності.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com