Струни душі не мовчать, виграють…

«Будемо в старості такими ж веселими, як у молодості. Молодість подібна жайворонку, має свої ранкові пісні, а старість подібна соловейку, має мати свої вечірні пісні…». Не знаю, чи траплялися коли ці слова американського філософа Паркера Боуна максимівчанину Анатолію Костенку, однак, достеменно можу сказати: вони – саме про нього.
Учора, 1 червня, Анатолій Костянтинович відзначив 80-річний ювілей від свого дня народження. Дивина: здається, й оком не встиг змигнути, як збігли-злетіли літа, наче вправні пальці клавішами його улюбленого баяна, створивши з глибоких, звучних акордів неповторну мелодію життя.
Маленький Толя зростав у надзвичайно талановитій, музикальній і співочій кременчуцькій родині. Тато його виготовляв балалайки, майстерно грав на них та на контрабасі; прекрасний голос і слух мала мама; старшому брату «корилися» струнні – балалайка, мандоліна й гітара. Анатолій теж опанував усі музичні інструменти, що були в їхньому домі, віртуозно володів ними, а ще з братом гарно співав дуетом. Бувало, щоранку йдуть удвох до школи в Кохнівку, й заливаються всю дорогу солов’ями.
Баян потрапив до його рук випадково. Хлопчина, дізнав­шись якось, що школа купила цей музичний інструмент, попрямував до директора й несміло прочинив двері:
– Я чув, ви баян купили…
– Так, купили..
– А можна мені спробувати? – загорівся дитячим бажанням.
– Авжеж, для того ми й придбали його, щоб ви вчилися грати.
В піонерській кімнаті, де знаходився новенький баян, Анатолій, перекинувши за дитячі плечі ремінці, навмання натиснув на клавіші-кнопки, розтягнув міхи. Тієї миті навіть і подумати не міг, що це – на все життя.
Добре граючи на багатьох музичних інструментах, він керував шкільним оркестровим гуртком, а ось «баянну» грамоту опанував самотужки. Та так, що вже за деякий час акомпанував учительському хору своєї школи на огляді художньої самодіяльності. Тоді вони посіли перше місце, й то був справжній тріумф юного школяра-баяніста.
Так Анатолій Костенко й долає життєві віхи – з любов’ю до музики й пісні. Вони нерозлучні з ним, завжди поряд – і радість розділять, і журбу розвіють. Проходив армійську службу – керував осередком художньої самодіяльності. Працював на Кременчуцькому автомобільному заводі – був у перших лавах організаторів і аматорів сцени. Саме в одному з цехів цього підприємства і звела його доля з тоді ще нікому не відомою Раїсою Корж, яка пізніше стала знаменитою на весь світ улюбленою народною співачкою Раїсою Кириченко. По тому були незабутні літа концертмейстерської діяльності в хорі Палацу культури автозаводу під керівництвом легендарного Павла Оченаша. А вже після закінчення Кіровоградського музичного училища Анатолій Костянтинович працював керівником хору Палацу культури «Нафтохімік». Його колектив з успіхом виступав на обласних оглядах-конкурсах художньої самодіяльності, про нього линула слава на рівні П. Оченаша.
До Максимівки Анатолій Костенко перебрався 1981 року, й відтоді вона стала його другим рідним причалом. Тодішній колгосп ім. Куйбишева виділив новому працівнику сільського будинку культури житло, й відтоді заворушилося, загуло село – наче бджолиний вулик. На посаді художнього керівника закладу Анатолій Костянтинович невтомно, повсякчасно й самовіддано займався мистецькими клопотами. За цей час він створив хоровий колектив, удостоєний за високу виконавчу майстерність почесного звання народного; організував хор ветеранів; керував сільським духовим оркестром. Він постійно дбав про розширення репертуару свого дітища, залучення до його складу нових талановитих виконавців. Крім того, ще й викладав уроки музики в Максимівській школі, зібрав з обдарованих дітей оркестр народних інструментів і учнівський хор, який налічував до півсотні школярів!
Йому все вдавалося, бо ці його турботи й захоплення щиро розділяла дружина Галина Григорівна – теж культпрацівник із чималим стажем роботи, колишній директор закладу культури й одна з провідних солісток народного хору. Хто, як не вона, знала й розуміла: струни творчої, крилатої душі мовчати не можуть!
Хіба не доказ цього – те, що ось уже три десятиліття Анатолій Костенко – незмінний акомпаніатор тутешнього вокального дуету Миколи Слюсара й Анатолія Орла. З особливою теплотою говорять вони про свого баяніста, як про людину надзвичайно інтелігентну, виважену, спокійну, толерантну. Кажуть, на нього можна покластися в усьому, він ніколи не підведе, не вчинить негідно, завжди допоможе, якщо в тому буде потреба. І так вважають не лише вони, а й численні земляки Анатолія Костянтиновича.

Свою шану й повагу рідні, друзі, колеги, односельці висловили ювілярові вчора, вітаючи його з величною датою; про них повторюються сьогодні, влаштувавши в сільському будинку культури творчий вечір іменинника. Родзинка цього святкового заходу – прем’єра авторської пісні Анатолія Костенка «Зустрічі чекаю». Написана ним півстоліття тому, нині вона звучить уперше – символічно, як довгождана зустріч із далекою молодістю, як місток через життя, що єднає два береги: юності і зрілості.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com