Материнський вічний біль

Кожна війна несе за собою втрати й біль, який ніхто й ніколи не зможе заглушити. Особливо, біль жінки, в якої військові заворушення забрали найдорожче – дитину. «Перемога» вже не раз розповідала про загиблого в Афганістані жителя села Рокитне Олександра Гольця. Сьогодні хочемо познайомити своїх читачів із його мамою.
Два роки тому привітна сивочола жінка зустріла нас на порозі свого дому, показала фотографії Саші, з болем у душі й сльозами на очах розповіла нам про нього. Цьогоріч «Перемога» знову навідалася до Валентини Голець. Як і тоді, господиня тепло зустріла кореспондента, розповівши про своє життя.
Народилася Валентина Федорівна в Криму 24 лютого 1939 року, але ще в дитинстві переїхала з мамою і братом до Центральної України.
– Коли почалася війна, то мого батька забрали воювати, лишилася мама зі мною і братом сама, – говорить Валентина Голець. – Із війни тато не повернувся, спочатку він писав листи, а потім прийшло повідомлення, що він загинув… Памятаю, ще коли ми мешкали в Криму, й зайшли туди німці, то вони зайняли наші квартири, а ми жили у підвалах. Наша родина переїхала на Батьківщину тата, він, до речі, ще коли був живим, із фронту писав мамі листи, просив, аби ми переїхали до Центральної України.
– Дитинства в мене й не було, – продовжує жінка. – Адже нам із братом треба було мамі допомагати. Вона працювала, а ми доглядали за господарством. Брат старший від мене на чотири роки, і от коли я була в третьому класі, то пам’ятаю, що одним із моїх обов’язків було доїння корови. Я доїла, а брат стояв поруч, тримав її, аби корова не вдарила мене. Загалом брат замінив мені батька, він усе життя був поруч. Навіть коли я вже заміжньою переїхала до Рокитного, він теж згодом зі своєю родиною сюди переїхав. У нас дружна родина, але його вже немає…
Після війни й закінчення школи Валентина Федорівна хотіла продовжити навчання в медичному навчальному закладі, але цій мрії не судилося здійснитися. Тож одразу після школи вона почала працювати на Олександрійському конезаводі, згодом її обрали депутатом. А далі за бажанням долі познайомилася з молодим хлопцем, за якого й вийшла заміж і народила двох синів.
До села Рокитне зі своєю родиною Валентина Голець переїхала в 1960 році, тут влаштувалася на ферму, а згодом, у 1974 році – в їдальню.
– Готувати я любила з дитинства, – зізнається Валентина Федорівна. – Тому, коли мене взяли працювати кухарем, я потрапила до своєї стихії. Це було останнє моє місце роботи, пропрацювала я там більше 20 років.
Щасливе життя жінки, матері двох прекрасних синів, закінчилося на слові «Афган». Саме на війну в Афганістан відправили її молодшого сина Олександра.
– Він присилав фотографії, просив їх зберегти, обіцяв, що коли повернеться, розкаже, що на них зображено, – зі сльозами на очах згадує жінка. – Мені він нічого не написав, а дівчині, якій він теж писав, повідомив: «Я йду туди, звідки можу не повернутися»… Це був його останній їй лист… У мене зараз два альбоми з фотографіями Саші, в одному – його похорон, а в іншому – життя. І буває, зайду в кімнату, сяду, візьму їх до рук, поплачу, поговорю з ним, таким усміхненим на фотографії… Ніби на душі легше стане, встану й піду далі щось робити.
Сьогодні жінка живе з родиною другого сина Сергія, має двох онуків. За час своєї роботи не­одноразово була нагороджена преміями й почесними грамотами. Має медаль «Ветеран праці».
Вікторія Волошина
Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *