Волонтерство – поклик серця

Весна 2017 року. Волонтерських справ у В. Обрізана багато.

Нині мало людей, які би так чи інакше не долучалися до антитерористичної операції на Сході країни. Одні воюють із ворогом на передовій, інші творять героїчні справи, жертвуючи своїм вільним часом, статками, долають десятки тисяч кілометрів, щоб доставити все необхідне для бійців АТО.
Ще 2014 року до волонтерського руху долучився житель села Кам’яні Потоки Віталій Обрізан. Тоді чоловік передав учасникам київського Майдану речі й харчові продукти, а сам брав активну участь у кременчуцькому Майдані.
– Допомагати вирішив, коли тільки почалася Революція Гідності, – говорить Віталій Васильович. – Тоді ще ніхто не думав, що будуть розстріли, буде стільки вбитих, з’явиться Небесна сотня… Так склалися обставини, що я сам не зміг бути учасником київського Майдану. Тому як міг, так і допомагав: через штаб кременчуцького Майдану передавав у Київ теплі речі, харчові продукти тощо.
– Після закінчення Майдану всі думали, що стане краще, – продовжує волонтер. – Але розпочалася справжня війна на Сході України. Тому я продовжив займатися волонтерською діяльністю. У мене вдома були каністри, лопати, кувалди, гайкові ключі, теплий одяг, фляги – все, що міг, віддав. Хлопці з передової часто телефонували, дякували за все. Я і нині з багатьма спілкуюся, наприклад, із Юрою «Мирончиком», з Олександром «Шатуном».
У серпні 2014 року Віталій Обрізан вперше поїхав у зону АТО в якості волонтера. Каже, що пробратись туди непросто і, звичайно, страшно. Адже кожна поїздка – то великий ризик.
– Запам’яталася поїздка в село Зоря Володарського району (нині Нікольський район, – авт.), – продовжує Віталій Васильович. – Там траса, що йде до цього села, проходить через степ. Приблизно 80 кілометрів – суцільний степ, не те щоб якийсь населений пункт був, а жодної хати немає, ще й мобільний зв’язок не бере. Там досить небезпечно їхати, адже якщо щось станеться з машиною, ніхто не прийде на допомогу, і викликати нікого не можна, треба тільки пішки за допомогою йти досить велику відстань. А там нас і інших волонтерів, які везуть допомогу, чекають військові. Наш мікроавтобус був повністю завантажений, тому дуже хвилювався за те, що може щось статися з транспортом. На щастя, ці 80 кілометрів ми подолали без проблем. Одразу за цією ділянкою розпочинаються перші українські блок-пости. Мабуть, ми тоді близько десяти блок-постів проїхали, перш ніж дісталися до місця призначення. Спочатку перевірила нас Служба безпеки, потім Національна гвардія, далі знову Служба безпеки та решта. Кожна перевірка займала досить таки тривалий час, адже перевіряли документи, дивилися, що в машині, запитували, куди їдемо тощо. Саме село знаходилося в сірій зоні, але коли ми туди заїхали, то пересуватися там було дуже важко, здавалося, ніби ми на передовій. Дороги практично не будо, суцільні ями та вибоїни, адже там ледь не щодня їздить військова техніка, тому проїхати нашому мікроавтобусу було дуже важко. Далі сірої зони нас не пустили, адже тоді розвідка доповіла, що сепаратисти готуються до бойових дій. Тому розвантажилися ми в селі, а на передову військові вже самі відвозили.
Віталій Обрізан зізнається, що не допомагати армії він не може.
– Я і сам хотів піти служити добровольцем на передову, – каже чоловік. – Двічі їздив до військкомату, просив, аби мене призвали. Але, на жаль, служити мені не дозволили за станом здоров’я. Тому у військкоматі мені порадили продовжувати займатися волонтерською діяльністю. Я не можу бути осторонь подій, тим паче, хоч нині я і пенсіонер, ветеран праці, але 25 років мого життя були пов’язані з військовою справою. Я працював на вагонобудівному заводі й тоді там виготовляли військову техніку. Я брав участь і у виготовленні, й у випробуваннях цієї техніки. Тому ця тема для мене близька. Та й не можу я спокійно дивитися на все, що відбувається в країні. Переживаю за учасників АТО. Дуже шкода хлопців, які отримують поранення, й боляче, коли привозять Героїв у домовинах… Я часто відвідую військовий госпіталь у Кременчуці. Там проходять лікування бійці АТО, спілкуюся з ними. Вони розповідають багато історій звідти, а також говорять і про своє мирне життя.
– Я буду продовжувати допомагати українські армії до самого кінця війни, – продовжує чоловік. – Навіть не зважаючи на те, що сьогодні армія відрізняється від тієї, що була 2014 року. Тоді, я пам’ятаю, ми приїхали, й до нас вийшли бійці просто обідрані. Я не прикрашаю, а говорю так, як воно було. Вони дійсно були в обідраній формі. Тоді навіть бронежилетів хороших не було. Хлопці показували бронежилети, які прострілював навіть пістолет Макарова. Звичайно, сьогодні ситуація змінилася, але коли я розмовляю з бійцями, то вони все одно кажуть, що багато чого не вистачає, і вони не відмовляються, а навпаки – дуже раді волонтерській допомозі й із нетерпінням чекають гостей-волонтерів.

За три роки слово «волонтер» для кожного українця набуло особливого значення. А для багатьох бійців волонтери стали рідними людьми, яких завжди чекають там – на передовій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *