Поєднані долею

Подружжя Ткаченків.

Кому, як не їм, достеменно знати, що то таке – одвічна хліборобська праця. Від діда-прадіда селянського роду, з пуп’янку біля землі, в невсипущих сільських клопотах – вони поєднані не лише схожими долями й шлюбними узами, а й спільною роботою в сільському господарстві. Й нехай обоє вже давно на заслуженому відпочинку, професійне свято аграріїв залишається для них особливим і по-сімейному близьким.
Родина Володимира й Ганни Ткаченків добре знана й шанована в селі Ялинці. Порядні, беручкі до діла, доброчесні, вони, мов мурахи, все життя провели в трудах праведних: на полі від зорі до зорі, на фермі – від досвітку до смеркання. Так завчені були ще змалку: в невеличкому селі Пухальщина, де вони обоє народилися, місцеві жителі практично всі були колгоспниками, тож і дітвора їхня до селянської роботи долучалася рано. А що з малих літ тяжко доводилося працювати – то війна всьому виною. Її пекучі рани вони теж обоє в серці носять…
У Володимира Петровича вона навічно забрала тата. А мама, коли наш край окупували фашисти, пішла в партизани. По війні на її жіночі плечі лягла нелегка турбота про трьох синів, яких довелося ростити й виводити в люди самотужки. Володя був найстаршим, тож йому випало ставати до праці рано. Почав працювати в колгоспі на різних роботах. Як не було сутужно в післявоєнні роки, однак, здобув середню освіту у Великокохнівській загальноосвітній школі, а тоді закінчив у Кременчуці училище механізації сільського господарства. На роботу влаштувався в недогарківський колгосп «Іскра Леніна», звідки в 1997 році й вийшов на заслужений відпочинок.
47 літ – такий загальний трудовий стаж Володимира Ткаченка. У цьому майже півстолітті – щоденна й копітка праця на землі. Своїм невгамовним трактором «Білорусь» яких лишень справ не переробив у господарстві: сіяв і прополював кукурудзу й соняшник, засівав ниву пшеницею, скиртував солому, перевозив корми для громадської худоби.
Сумлінність його високо цінувало й керівництво колгоспу. Портрет Володимира Ткаченка постійно прикрашав районну Дошку пошани, його неод­норазово нагороджували ювілейними медалями. За одержані високі врожаї кукурудзи він отримав нагрудний знак «Знатному кукурудзоводу Полтавщини», був удостоєний звання «Ударник дев’ятої п’ятирічки». Та найвищим визнанням його добросовісної роботи став орден «Знак Пошани», вручений передовому механізатору в 1976 році.
Схожу життєву стежку простелила доля й дружині Володимира Петровича – Ганні Яківні. В багатодітної родини Самойленків, де вона народилася, голод­на смерть забрала трьох дітей із п’яти, залишивши батькам лише Бориса й Ганнусю. Жили в нестатках, тож дівчинка вже в 11 років прилучилася до колгоспної праці – пішла допомагати неньці пасинкувати тютюн, сіяти й волочити волами, аби лишень заробити більше трудоднів. Не оминула її і звична в ті часи для сільської дітвори «посада» – пасти телят. Війна дочасно зробила її дорослішою, обпекла серце жорстокими страхіттями окупації. Досі згадує з болем, як забирали фашисти брата до Німеччини, як скаженіли від люті, коли визвольним кроком наближалися до Дніпра наші війська. «Фашисти гнали людей та худобу на переправу, – згадує Ганна Яківна, – Нам із мамою та сусідами вдалося втекли до яру, де вже переховувалися люди. Визирнувши звідти, ми побачили, як німецький танк попрямував до нас, щоб розстріляти. Ми почали прощатися один з одним. Аж тут почули тупіт коней і вигуки наших солдатів. Ми були врятовані».
По війні й закінчилося Ганнусине дитинство. Зовсім юною пішла працювати в колгосп. Із ранньої весни до пізньої осені опікувалася курчатами, нерідко доводилося й ночувати в старих сараях, щоб зберегти й вигодувати молодняк. У перші місяці зими в господарстві звели новий пташник. Грати на вікна поставили, а до скла так діло й не дійшло. Тож і зимувала дівчина з птицею в холоді, але труднощів не злякалася, підопічних своїх не зрадила. Невдовзі стала кращою в районі й отримувала найбільше яєць від однієї курки-несучки. Досвід кременчуцької пташниці переймали працівники цієї галузі навіть на сільськогосподарській виставці в Москві, де вона цілий тиждень «демонструвала» своїх курей. Численні премії та цінні подарунки, позолочений настільний годинник із написом «Найкращій пташниці району», розкішні хустини з китицями тощо – все це Ганна Яківна отримувала за свої старання.
І все ж більша частина її трудової діяльності пройшла на молочнотоварній фермі, де жінка доглядала телят. І на цій роботі пропадала від ранку й допізна, переймалася за худобину, дивилася за нею, як за малими дітьми. Керівництво, колеги й односельці з шаною ставилися до Ганни Яківни, тож і обрали її в 1969 році депутатом районної ради депутатів трудящих. У 1985 році вона отримала медаль «Ветеран праці», а в 1987-ому вийшла на пенсію.

Шістдесят один рік подружжя невтомних сільських трударів Володимира й Ганни Ткаченків ділить навпіл усі сімейні турботи – чи то радісні вони випадають, чи печальні. Щастя їм на віку доля вділила щедро: мають трьох доньок: Людмилу й близнюків Валентину та Ніну, п’ятьох онуків і шістьох правнуків. Про роботу свою в колгоспі згадують часто в родинному колі. Й певні: рідні пишаються їхньою чесно й гідно пройденою селянською стежкою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *