Життя прожити – не поле перейти

Лідія Крамаренко (фото з архіву)

Теплого погожого осіннього дня 22 жовтня 1955 року в сім’ї колгоспників у с. Омельник народилася друга донька, яку назвали Лідою.
Батька вона свого не пам’ятає. А ось матусю Тетяну Платонівну вона боготворить.
– Маленька, тендітна, де й сил вона брала, щоб вставши вдосвіта, не покладаючи рук працювати в колгоспі, вести домашнє господарство, виховувати нас, дітей, – говорить Лідія Іванівна Крамаренко. – Ми ніколи не бачили, коли наша матуся прокидається, коли лягає відпочивати. Вона завжди в праці.
Працювала мама дояркою. То ж і доньок своїх привчала до нелегкої селянської роботи, до землі, до худоби. Перші дитячі спогади Лідії Іванівни пов’язані з фермою, де проводили час діти доярок. Вони там не тільки розважались, а ще й допомагали своїм матерям.
Тож після закінчення Омельницької десятирічки в 1973 році питання вибору майбутньої професії не було. Зразу ж пішла влаштовуватись на роботу на молочнотоварну ферму, де працювали її мама та старша сестра. Перші три роки Лідія Іванівна трудилася обліковцем, потім лаборантом. Але коли випадала вільна хвилина, бігла до корів: чи то мамі допомогти, чи старшій сестрі підсобити. Коли розширювалась ферма і потрібні були доярки, Лідія Іванівна першою попросила собі групу корів. З того далекого 1976 року її життя було пов’язане з худобою.
Трудолюбива з дитинства, всю себе вона віддавала роботі. Група з 45 – 50 корів забирала багато часу та сил. Нагодувати їх і напоїти, тримати в чистоті – щоденний тяжкий труд. Все під силу було молодій дівчині. Вона працювала з натхненням, віддаючи своїм підопічним доброту серця й турботу. Тож і вони віддячували їй високими надоями. Пригадує Лідія Іванівна: коли первістка розтелиться, було, й ночами ходила її роздоювати, а вдень, влітку, не виганяла на пасовище, а носила корми в корпус, щоб не застудити та вчасно видоїти.
За високі надої не раз Лідія Іванівна Крамаренко була удостоєна звання «Ударник соціалістичного змагання». Нагороджувалась грошовими та цінними подарунками, екскурсійними путівками. А коли в радгосп «Кременчуцький» прийшло запрошення з Болгарії на участь в обміні досвідом болгарських та українських працівників сільського господарства, питання, кого представити з доярок, не виникло ні в кого. Одностайно була затверджена кандидатура Лідії Іванівни Крамаренко.
В 1986 році Лідія Іванівна була удостоєна звання «Заслужений працівник сільського господарства».
Праця на молочнотоварній фермі – це праця без вихідних і відпусток. Згадує Лідія Іванівна, як їм, молодим дояркам, хотілося подивитись модні в 70 – 80 роках індійські фільми. Але ж доїння корів не відміниш. Як вони просилися у завідувача ферми на півгодини розпочати доїння раніше, коли в Будинок культури привозили індійські фільми. Як він не хотів порушувати режим. І як, врешті-решт, здавався.
Пригадує Лідія Іванівна дружний колектив доярок, які підтримували одна одну і в радості, і в горі. Любов до української пісні зріднила їх. Всі свята, дні народження відзначали дружно та весело, з піснями й жартами.
Немає вже молочнотоварної ферми. Продана приватним підприємцям. Не чути голосів худоби з неї. Але селянська любов до землі, до худоби не полишила Лідію Іванівну досі. Велике домашнє господарство на її обійсті. Три корови, поросята, кури, гуси, качки, індики, чималенький город. «Як і моя покійна матуся, з досвітку до пізнього вечора в клопотах», – говорить Лідія Іванівна. – Адже є для кого. Донька – красуня Тамара, онук Владислав. Я їм допоможу, вони – мені. Вони – моя підтримка й опора. Бо вдовою я залишилася з 1996 року».
В народі кажуть: «Життя прожити – не поле перейти». Тож іде по своєму полю життя сільська трудівниця Лідія Іванівна Крамаренко впевненим кроком трударя, віддаючись із насолодою щоденній праці, долаючи всі незгоди, в повазі та пошані односельців.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *