Букет багряний літ осінніх…

Її істинно жіноча душа безмежно залюблена у квіти. В горщечках на підвіконні в квартирі, на клумбах біля входу до під’їзду її будинку, на вишитому власноруч полотні – здається, вони повсюди з нею. Та й сама вона, наче сива волошка – маленька, тендітна, зворушлива і світло-сонячна…

Щойно переступивши поріг оселі Катерини Дмитрівни Рець, одразу поринаєш в атмосферу затишку, спокою, тепла й умиротворення. В усьому відчувається турботлива жіноча рука: все чисто, охайно, впорядковано. Та й сама господиня випромінює привітність і доброту. На перший погляд, роки не торкнулися її своїм спопеляючим крилом, хіба що в ногах силу забрали. А між тим 22 листопада їй виповнилося 90 літ від дня народження.
Скільки ж то води стекло за цей час на колесо її життєвого млина, а взялася згадувати, й уся земна дорога – як на долоні. Й дитинство спливло перед очима, що минуло в селі Терновщина Полтавського району, й образи мами-трудівниці, яка в колгоспі весь вік працювала, й батька-службовця. Голод спав на думку: як вона п’ятирічним дівчам ходила в СОЗ, де бабуся куховарила, й приносила додому в чайнику юшку. Певно, те вариво з поодинокими пшонинами і врятувало їх тоді від смерті. А ще війна зринула в споминах: до її початку Катя встигла вже закінчити 6 класів у сусідній Кованьківській школі. На щастя, їхнє село було далеко від залізничних і автомобільних шляхів, то фашисти в ньому не зупинялися, лишень нальотами бували, коли збирали данину – «млеко, яйко, сало». Й вогонь дивом не добіг до їхньої хати тоді, коли німці, відступаючи, все ж таки підпалили Терновщину…
До роботи дівчина, як і більшість її однолітків у ті часи, стала рано. Закінчивши 7 класів, почала з різноробітниці в колгоспі, тоді перейшла в кооперацію, а в січні 1948 року влаштувалася діловодом-рахівником у полтавську школу. Ось тоді й вирішила, що буде здобувати професійну освіту. Знання трохи поновила на вечірніх заняттях і склала іспити до Полтавського м’ясо-молочного технікуму.
– Мені вже 24 роки було, – посміхається Катерина Дмитрівна, – мовби, й запізно вчитися, але дуже хотілося мати спеціальність, ні від кого не бути залежною. Після трьох літ навчання отримала диплом бухгалтера м’ясо-молочної промисловості, а з ним – і направлення до Латвії: в місто Акністе бухгалтером на підприємство «Заготскот». Пізніше нашу контору перевели до міста Ілуксте, а мене – бухгалтером-економістом. Три роки, що їх я повинна була відпрацювати, збігли, проте, з роботи мене не відпускали: не могли знайти заміну. А додому вже так хотілося – просто терпець уривався. Й тоді я сама знайшла людину на своє місце, підготувала її, передала справи – і в Україну!
Через Полтавський м’ясо-молочний трест оформилася переводом на Градизький молокозавод. У цьому селищі доля звела її з майбутнім чоловіком. На той час Григорій Рець навчався у Вищій партійній школі в Києві. Тож молоде подружжя в 1960 році перебралося до столиці. На заводі штучних алмазів Катерину, яка на той час стала вже досить фаховим спеціалістом, прийняли тепло, одначе, не надовго: вже через рік у неї народився первісток – син Володя. Тоді на сімейній раді вирішили, що вона з малям житиме у свекрів, які мешкали в селі Броварки Глобинського району.
На Кременчуччину родина Реців потрапила влітку 1963-го.
Григорій Іванович завершив навчання й отримав направлення на роботу інструктором у Кременчуцький райком партії. Дещо пізніше обійняв посаду голови райкому профспілки працівників сільського господарства, звідки й вийшов на заслужений відпочинок. А Катерині Дмитрівні знайшлося місце інструктора по доходах у районному фінансовому відділі. Цей колектив жінка вже не покинула аж до самого виходу на пенсію, хіба що на період декретної відпустки в 1965 році, коли до їхньої оселі чорногуз приніс ще одного хлопчика – Олександра. У відділі її цінували й поважали – передовсім, за сумлінність і фаховість, досвідченість і компетентність, дисциплінованість, а ще – за долюдність, справедливість, доброту, за спокійний і врівноважений характер.
– Робота була копітка й відповідальна, – згадує жінка. – Це нині все комп’ютеризоване, а тоді дані з усіх сільських рад мені доводилося вносити вручну. Але справу свою дуже любила. Можливо, від батька це передалося, він бухгалтером працював. За майже чотири десятиліття свого трудового стажу жодного разу не пошкодувала про обрану професію. Можливо, залишилася б і надалі, але з’явилися онуки, треба було їх няньчити, тому 1982 року таки пішла на заслужений відпочинок.
Хоча, відпочинок – то було б сказано. Привчена змалку до сільської праці, Катерина Дмитрівна разом із чоловіком весь час тримали господарство – домашню птицю, кролів, город. У 1992 році Григорій Іванович дочасно покинув цей світ, а коли почало здавати здоров’я і в Катерини Дмитрівни, живності позбулася, але землі досі тримається, ще й донині потихеньку прополює чи саджає. З усією хатньою роботою теж справляється сама. А ще вишиває. В основному – свої улюблені квіти. Дітям і онукам подарувала власноруч вишиті ікони, наразі для онуки Юлії завершила картину з маками – хоче зробити приємний сюрприз під ялинку на Новий рік.
А ось тепер і сама приймає подарунки до ювілею. Із дев’яностою річницею цю надзвичайно скромну жінку сердечно вітали сини з невістками, троє онучок із чоловіками, дві правнучки і правнук, а також подруги і знайомі. До щирих здравиць долучали й осінні букети, знаючи, як потішать іменинницю тендітна краса і свіжі пахощі її улюблених квітів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *