Щастя знає, кого шукає

Чи можна посперечатися з цією народною мудрістю? Звісно, ні. Бо ж не здатна почуватися щасливою лиха чи заздрісна, скупа чи ница людина. Блаженне відчуття справжньої земної радості притаманне тим, хто себе віддає іншим і в цьому вбачає сенс свого життя.
До числа таких уподобаних долею щасливців належить і Валентина Миколаївна Кошева – непересічна, багатогранна і яскрава особистість, жінка, ім’я якої широко відоме не лише на теренах Кременчуччини, а й в усій Україні. Господь благословив її й на незліченні добрі справи, й на людське визнання, й на довгий і красивий вік. 27 листопада вона відзначатиме вісімдесятий ювілей від дня народження.
Село Лютеньки Гадяцького району – її дитяча колиска, її щемний спомин і про велику родину, в якій росли п’ятеро дітей, і про тата, який контуженим повернувся з війни, й про матусю, турботам якої не було ліку. Гірка фашистська окупація, згарище повоєнної розрухи, немилосердний голод 1947-го
– це те, про що й досі забути не можна. Але в цьому горнилі печалей і бід гартувалися її характер і воля, а серце набиралось доброти, милосердя, чуйності, співпереживання.
Кажуть, кожен свого щастя коваль. І Валентина підкову долі власними руками кувала. Наполегливо здобувала знання в школі, втішалася мріями про медичну кар’єру, бо від народження перейняла родинний дар мануального зцілювання і ще в школі серед однолітків набула слави «костоправа» – за те, що вправляла їм підвернуту ніжку чи вивихнутий пальчик. Прагнула вступити до медичного інституту, проте, середньої школи поряд не було, й натомість після семирічки дівчині довелося йти дояркою на колгоспну ферму. Маленьке тендітне дівча вже о четвертій ранку схоплювалося на ноги й бігло на роботу, де чекали десятки корів, яких треба було доїти вручну, непідйомні мішки з кормами, що їх доводилося носити на дитячих плечах. А коли пізній вечір огортав село, Валентина сідала за парту – на її щастя, в них організували вечірню школу для дітей війни, аби вони мали можливість здобути середню освіту.
Уже в ці літа юна доярка, обійшовши за результатами багатьох дорослих працівниць, за високі показники з надоїв молока не­одноразово делегувалася на Всесоюзну виставку досягнень народного господарства до Москви, де отримала три бронзові, срібну й золоту медалі. Найвищу ж державну нагороду – орден Леніна – їй вручали 1958 року вже в стінах Полтавського сільськогосподарського інституту, де вона здобувала вищу зоотехнічну освіту. До слова, в цей час дівчина займалася й активною громадською роботою: була обрана депутатом районної ради Жовтневого району Полтави, членом комітету молодіжної організації України «На захист миру».
В студентській аудиторії і долю свою зустріла – земляка Олександра Кошевого. На Кременчуччину, куди отримала направлення, приїхали вже разом – молодим дипломованим подружжям. У племптахорадгоспі «Рокитнянський» Валентину Миколаївну чекала відповідальна посада головного зоотехніка. Пізніше, коли птахівниче господарство перевели в Потоки, вона змінила її на не менш відповідальну – головного економіста в новоствореному радгоспі «Рокитнянський». Аби досконало знати цю справу, вступила до Сімферопольського сільськогосподарського інституту на економічний факультет. Такої вже цілеспрямованої натури була: якщо братися за діло, то лише з глибоким розумінням і знаннями.
Такому цінному працівникові з двома вищими освітами й багаторічним досвідом роботи в аграрній галузі районне керівництво довірило й «економіку» сільськогосподарського сектору Кременчуччини, призначивши її в 1986 році головним економістом районного управління сільського господарства. З цієї посади Валентина Кошева й пішла на заслужений відпочинок, залишивши по собі вагомий спадок і добрих справ, і теплих споминів, і глибокої вдячності, й безмірної шани.
А вже на пенсії вона змогла повністю реалізувати свою дитячу мрію про лікування людей. Закінчивши курс навчання на кафедрі нетрадиційної медицини при Київському медичному інституті, захистилася й отримала диплом лікаря мануальної терапії, працювала невтомно на цій стезі, допомагала всім недужим з усіх куточків не лише Полтавщини, а й усієї України. Та й сьогодні не відмовляє тим, хто до неї звертається. І в своїй необхідності іншим вбачає сенс свого життя. А щастя й утіху – у своїй родині. Разом із чоловіком, який, на жаль, уже відійшов на вічний спочиноцк, вони виростили й виховали трьох дітей – синів Олександра й Олега та доньку Світлану, які сьогодні – найміцніша неньчина опора й найперша розрада. Дев’ятеро онуків і двоє правнуків – невимовна бабусина радість і найбільша гордість. Порядні, доброзичливі, небайдужі до чужої біди, трудолюбиві й шанобливі – вони гідні продовжувачі роду Кошевих і найдорожча, найкоштовніша окраса ювілярки на її славне вісімдесятиліття.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *