У злагоді з собою і навколишнім світом


Нещодавно свій 90-літній ювілей від дня народження відзначатиме жителька села Заруддя Катерина Антонівна Капустян. Односельці з повагою називають її «совість села». І це – найвища оцінка її життєвого шляху.
Вона народилась у селі Крива Руда, нині Заруддя, в багатодітній родині Оришки й Антона Гончарів і була наймолодшою серед своїх п’яти сестер і двох братів. Ім’я дівчинці дали на честь Святої Великомучениці Катерини, день якої припадає на Пилипівку, коли люд через пилипівський піст готувався до очищення душі й зустрічі Різдва Христового.
Катерина Антонівна пам’ятає, як велика родина збиралася на свята, а її, як наймолодшу улюбленицю, пестили тато, мама, старші діти. Восени 1932 року в її родину, як і в тисячі українських, прийшла страшна біда – безжальний, штучно організований комуністичним режимом Голодомор. Першим восени помер тато Антон Антонович – не витримало серце. Навесні 1933-го згасали одна за одною старші сестрички: Ліда, 1920 року народження, Галя, 1923 року народження, Маруся, 1925 року народження. Катруся вижила завдяки скромному харчуванню в дитячих колгоспних яслах.
Старші – Данило, Наталка, Настя – подорослішали, пішли на власний хліб, завели сім’ї. Катя залишилася з мамою Ориною Омелянівною, вбираючи від неї мудрість людського буття: не зазіхати на чуже; не зводити наклепи на невинних людей, бо то є великий гріх; шанувати старих, бо то є мудрість наша; не заздрити, бо то нищить тебе зсередини; вміти заробити собі на хліб насущний, бо то є запорука твоєї волі. Пригадує довгі зимові сільські вечори, коли сходився «куток» у баби Марчихи на посиденьки: стільки там говорилося цікавого й корисного, а головне – збирався той неоціненний досвід, що так знадобиться згодом у її дорослому житті.
Навчання в Криворудській школі перервала в 1941 році війна. Того року німці ввійшли до села на Воздвиження й відступили цього ж дня 1943 року. Найболючіші враження залишили по собі жорстокі польові військкомати, що примусом, під материнські голосіння, забирали неповнолітніх сільських хлопчаків до армії, кидали їх, не навчених веденню бою, беззбройних, на так звані «неправдиві переправи» на Дніпрі задля того, щоби визволення Києва приурочити до річниці жовтневого перевороту. То була велика ціна, адже від крові людської вода в Дніпрі від Києва до Херсона тиждень стояла червона! І коли в селі говорили, що він на Дніпрі загинув – то мали на увазі той черговий злочин проти українців з боку совєтської влади.
Упродовж 1944 року Катерина працювала на відбудові зруйнованих шляхів, мосту через річку Псел, на пункті прийому зерна. В 1945 році відновились навчання в школі, а через рік вона вже закінчила семирічку.
1946 рік – знову голод, рятуватися від якого довелось на теренах Західної України. Там, через активний спротив українських націоналістів – вояків УПА – вдалось уникнути голод­ної смерті мільйонам українців. А тим часом, перебуваючи у Львові, Катерина здобула фах «рахівника», закінчивши львівську торгово-кулінарну школу (Львівське вище професійне училище  торгівлі та сфери послуг). Після закінчення навчання працювала в бухгалтерії Будинкової Управи м. Львів. У ці часи радянська влада активізувала політичні репресії на теренах Галичини, здійснюючи каральні операції проти учасників руху Опору, патріо­тів-націоналістів, розправляючись із національно свідомими українцями, зачищаючи Львів від політично ненадійних. Тож щоранку до Будинкової Управи прибував дільничний міліціонер і з картотеки обліку мешканців, що її вела Катерина Антонівна, вилучав особисті картки репресованих…
Відчуття малої батьківщини перемагало, й Катерина Антонівна повертається на Полтавщину, пов’язавши свою працю зі сферою громадського харчування та торгівлі. Із 1960-их
років і до виходу на пенсію вона працювала в Бондарівській сільській раді. Сумлінно виконувала свою роботу, не стояла осторонь громадських справ. Особливо ятрили її серце спогади про страшні голодні роки, тож у часи перебудови Катерина Капустян активно долучилася до пошанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років у своєму рідному селі Заруддя. А люди й досі добром згадують її постійне прагнення допомогти, розрадити ту чи іншу їхню життєву ситуацію.
Свій ювілей Катерина Антонівна зустрічає в колі люблячих дітей, онуків, правнуків, праправнуків. Для онука Сергія перевіреним способом оцінювати міру людяності є порівняння: «Він чи вона – такий добрий (добра), як наша бабуся!» Родинні дні народження не відбуваються без традиційних бабусиних пирогів-іменинників. А в селі не знайдеться людини, яка б коли-небудь почула від неї брутальне слово чи сварку.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *