Земна дорога, праведна і гідна

Доля Віри Яківни Ільченко схожа на долі десятків тисяч її ровесників – покоління, обпаленого війною, змученого голодом, змореного розрухою, проте не скореного, не поставленого на коліна. Покоління, яке своєю сподвижницькою, невтомною працею піднімало з руїн країну, будувало заводи й фабрики, розвивало і зміцнювало сільське господарство, поклало всі свої сили, здоров’я, знання і вміння на благо і процвітання рідного краю…
Життя вчило Віру долати найбільші труднощі непростого земного буття ще від самого малку. Дівчинці було лише чотири роки, коли її дитинство чорним крилом накрила війна. Тато пішов на фронт і додому вже не повернувся: смертельне поранення при форсуванні річки Дніпро в районі села Келеберда відібрало в сім’ї годувальника, захисника, опору й надію. Мама залишилася сама з трьома маленькими доньками на руках: Вірою, Ольгою й Катрусею.
Непросто доводилося виживати в тяжкі роки німецької окупації, важко було й після неї. На Воздвиження, відступаючи, фашисти спалили рідний хутір Радочини, згоріла тоді і їхня хата. Куди подітися вдові з трьома дітьми? Біда додала їй рішучості й сили, жінка власними руками облаштувала землянку на дві кімнати. Тут вони мешкали не один рік, аж поки не знайшлися добрі люди, які подарували невеличку хатинку.
Після війни Віра пішла до школи – в сусіднє село Демидівка. Навчання довелося поєднувати з численними домашніми клопотами: вона як найстарша з сестер бралася за всю роботу, щоб підсобити матусі по господарству. А на канікулах дівчинці навіть вдавалося дещо підзаробити трудоднів – випасала колгоспних телят, працювала на току, хоча тоді їй було лише 10 років!
У 1952-ому закінчила семирічку і влаштувалася свинаркою в місцевий колгосп. 15-річній Вірі випали непрості обов’язки й велика відповідальність за громадське поголів’я. Але, з дитинства загартована труднощами й навчена їх переборювати, вона працювала на совість, із повною віддачею, не пасувала ні перед чим. Трудилася на свинофермі, поки не зустріла свого судженого, демидівчанина Григорія Ільченка – єдиного на той час водія на все село. В 1955 році вони стали на весільний рушник і молода дружина перебралася з Радочинів до Демидівки.
Уже за рік і лелека не забарився: приніс до оселі молодят донечку Наталочку. Віра пішла знову на свиноферму – в тутешній колгосп ім. Т. Шевченка – й до народження другої доньки Лариси в 1963 році працювала тут. Після декретної відпустки, що тривала півроку, повернулася в громадське тваринництво, але вже дояркою.
Віра Яківна завжди була сумлінною й досягала високих результатів у роботі. Два десятки літ вона доїла корів вручну, а коли з’явились доїльні апарати, в числі перших закінчила курси майстрів машинного доїння й стала обслуговувати 35 голів, які були найкращими як на демидівській фермі, так і на Кременчуччині. Передова доярка, яка мала одні з найвищих надоїв молока, саме Віра Ільченко започаткувала метод додоювання вручну після машинного доїння. Це дозволяло значно підвищувати вмісту жиру в молоці.
Впродовж багатьох років їй вдавалося тримати лідерство серед колег, її ім’я стало звучати на районному й обласному рівнях. Прийшли шана й визнання: про неї писали газети, її неодноразово обирали депутатом районної та місцевої рад, їй вручали туристичні путівки за кордон, вона була делегатом з’їзду колгоспників, де Кременчуцький район представляли всього дві особи: доярка Віра Ільченко й голова колгоспу ім. Мічуріна з Піщаного Володимир Волошин. А ще медалі «За трудову доблесть», «Ветеран праці», знак «Переможець соціалістичного змагання», Грамота Верховної Ради України, численні нагороди обласної й районної влади – все це яскраве свідчення її самовідданої праці.
На заслужений відпочинок Віра Яківна вийшла в 55 років. Тяжка робота підірвала її здоров’я, але не дух. Вона й сьогодні твердо переконана, що пройшла свою земну дорогу праведно й чесно, з гідністю і правдою. Разом із чоловіком у любові й злагоді прожили 59 років, аж поки у 2014-ому він не пішов за вічний небокрай. Нині в усьому підтримують неньку доньки, одна з яких живе з нею, інша мешкає в Києві. Гріють бабусине серце онуки Маргарита й Вікторія, тішить онук Олександр, дарують невимовну й безмежну радість правнуки Аліна та Владислав. Для них усіх Віра Яківна – взірець жінки-трудівниці й берегині роду.
Учора, 7 грудня, Віра Ільченко відзначила ювілейний, вісімдесятий рік від дня свого народження. До всіх поздоровлень і побажань, що линули на її адресу, щиро долучається й «Перемога» – з глибокою вдячністю за невтомну працю в ім’я розквіту кременчуцької землі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com