Коли удача веде за руку…

Друга світова війна змусила покинути рідні домівки без надії на повернення багатьох українців, тільки не Марію…
Дивовижна доля цієї жінки бере свій початок у селі Рублівка. В родині Юхима й Оришки Великотравів народилася дівчинка Марія, а трьома роками пізніше – хлопчик Григорій. Молоді батьки ростили двох діток, оточивши їх любов’ю і турботою. На початок війни Марійка встигла закінчити четвертий клас, а в 14 років, як і всі діти війни, вже працювала в колгоспі, а згодом – розсильною в сільській раді.
У листопаді 1942 року друга хвиля погнала до фашистської Німеччини 60 жителів Рублівки. Серед них – ще зовсім юну Марію Великотрав. Коли настав час від’їжджати, довірлива й недосвідчена дівчина запевнила матір: «Ма, я вернусь! Не хвилюйся, вернусь…»
Так і сталося, через 3 роки, 11 листопада 1945-го, їй пощастило дістатися рідної землі, та пережите на теренах Німеччини назавжди залишиться в пам’яті…
Жахливі вагони для худоби 20 днів по білому світу возили наших земляків, доки не дісталися пункту «розтасовки» в Польщі. Звідти юна й налякана Марія потрапила на німецький завод із виробництва деталей для літаків у місті Гепенгайм. Там познайомилася з подругою по нещастю на ймення Орися, з якою за відсутності головного майстра зробили повну машину бракованих деталей і зіпсували декілька свердел. «Думали, що все, – «капут» нам! – сміється Марія Юхимівна. – Але в сусідньому цеху працював наш земляк, котрий заступився за «бракоробів», сказавши головному, що своїх дітей він навчає правильно робити, а нас – ні, то ж і карати нема за що!» Справжнє везіння впало на голову цим дівчатам, а Марію фортуна супроводжувала по всій Німеччині.
Згодом її перевели з виробництва деталей на посильну роботу, бо була маленькою і худорлявою. «Возила тачку з продуктами для німців і часто працівницю «кантіни» (буфету) дурила. То не дам їй талони, а вона зі своєю старістю й не помітить, то візьму більше, й землякам харчів привезу», – згадує сьогодні бабуся Маня. Жахливим було те, що остарбайтерів змушували проходити військову підготовку і їсти зелені яблука та пити воду з калюжі. Так підхопила Марія дифтерію, і якби не Дуся Семенівна з Градизька, котра дала якусь чарівну пігулку, то про наслідки можна було б тільки здогадуватись…
Удача була поряд і під час переправи через два мости до міста Вармса ( уже після війни). Із 35 працівників заводу вижили лише семеро дівчат. Двоє з них – Марія та її подруга Наталя, в честь якої вона назвала свою доньку. Дівчата домовилися триматися одна одної, а в майбутньому назвати дітей у пам’ять про дружбу на війні. Вони разом дісталися «збірного пункту» і там чекали свого потягу до рідної землі. І таки діждалися…
«Коли ми приїхали в Кременчук, я його не впізнала: усе було розбомблене, – говорить Марія Юхимівна, – бачила концтабір на місці «Вічно живим» і руїни навколо…»
Мабуть, важко й уявити, що відчуваєш після повернення на Батьківщину в повоєнний час. Це крок у невідомість, коли не знаєш, чого чекати і як починати жити знову, адже за весь час не було жодної звісточки з дому, а ще й батька давно вже забрала війна…
«Мама цілий рік не відпускала мене на роботу», – продовжує свої спогади Марія Юхимівна, – але після «голодовки» 1947 року я була змушена піти в колгосп ланковою. Згодом у потязі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Афанасієм Петровичем, переїхала до нього жити (в село Рокитне-Донівка) і закрутив вир сімейного життя». Двоє діток – Наталія та Григорій – принесли радість молодій родині.
Серед повсякденних турбот невістка помічала, як її свекор Петро Павлович допомагає людям «правити руки, спини», і, спостерігаючи, навчилася цьому сама. Ця неймовірна, завжди усміхнена жінка й досі залюбки надає допомогу людям з усієї округи, продовжуючи справу свого Богом поцілованого свекра.
Марія Юхимівна, а «по-рідному» – просто бабуся Маня, жителька села Рокитне-Донівка, учора, 8 лютого, відсвяткувала свій 90-ий день народження. І віриться, що фортуна завжди поряд із нею… Та що там поряд… Бабуся Маня – сама стала фортуною для багатьох односельців.
Ось так буває, живеш і навіть не здогадуєшся, яка могутня життєва історія стоїть за плечима на перший погляд звичайної бабусі.

Надія Остапець, учениця 11 класу  Піщанської гімназії

Фото автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *