Літа, багаті на добро й любов


Василя Матвійовича Годуна в Омельнику добре знають усі. Й хоча він не корінний житель цього древнього козацького села, проте, давно вже став для місцевих мешканців своїм – спорідненим духом, поглядами, вчинками. Його без сумніву можна назвати тутешнім старожилом, адже понад півстоліття свою земну стежку чоловік торує цим краєм.4 березня, Василю Матвійовичу сповнилося 95 років від дня народження. Вельми поважна й шанована дата, бо в цих літах вмістилися не лише його власні життєві шляхи, а й цілий пласт історії нашого народу: з голодоморами, війною, розрухою, відбудовою, ударними п’ятирічками, перебудовою, українською незалежністю… Й усі ці віхи безпосередньо торкалися і його долі.
Народився Василь Годун у селі Іванівка Чернігівської області, в багатодітній колгоспній родині, де виховувались чотири сини й донька. Дитинство, затьмарене 1933-ім, юність, обпалена 1941-им – спогади про те досі бентежать старого ветерана.
Гірко згадувати дідусеві, як їхнє село захопили фашисти, а його в 1942 році вивезли до Німеччини на примусові роботи. Там він трудився на військовому заводі в місті Брандербург, жив у таборі, в голоді й холоді, виснажливо працював по 14-16 годин на добу. Після звільнення остарбайтерів нашими військами в квітні 1945 року Василь вступив до лав Радянської армії і до переможного 9 травня встиг із боями пройти Чехословаччину, зустрівши омріяний День Перемоги під Прагою. Однак, солдатська служба на цьому для нього не закінчилася – ще довгі два роки він ішов додому нелегкими дорогами війни й демобілізувався лише в 1947-ому.
Після повернення до рідного села треба було відбудовувати зруйноване окупантами господарство. Василь зрозумів, що без професійних знань йому не обійтися. Тож, як не скрутно було в ті часи, а пішов таки здобувати освіту. Закінчивши зоотехнічний факультет чернігівського сільськогосподарського технікуму, за направленням поїхав на Тернопільщину – піднімати новостворені колгоспи. Працював зоотехніком у Гусятинському районі, їздив по селах і надавав практичну допомогу місцевим господарствам. Саме тоді й зустрівся зі своєю майбутньою дружиною Анастасією Скотенко. Дівчина разом із сестрою приїхала туди з села Омельник і працювала бухгалтером у Гусятинському районі.
На весільний рушник закохані стали в 1952 році. Згодом молодому подружжю бусол приніс донечку, а за нею – ще одну дівчинку. В 1956 році Василь із родиною повернувся до батьківського дому на Чернігівщину, бо тяжко занедужала його мама. Тут чорногуз знову завернув до їхньої хати – із третьою дівчинкою.
За кілька літ уже багатодітна родина Годунів переїхала до Омельника, осівши тут назавжди. Звели власне житло, облаштували обійстя, посадили сад, завели домашню живність. Василь Матвійович працював на різних посадах у місцевому радгоспі: завідуючим молочнотоварною фермою, бригадиром комплексної бригади, зоотехніком, механізатором на фермі з механізованого доїння корів. Коли розпочалося будівництво Кременчуцького нафтопереробного заводу, подався на роботу туди. Вийшовши на пенсію, трудився в особистому господарстві, 14 літ турботливо й ніжно доглядав хвору дружину, яка 15 років тому відійшла за вічну межу.
Втрата коханої людини досі ятрить його душу, але втішають і розраджують старенького тата три доньки – турботливі, ніжні, чуйні. Батьки їх виростили порядними й чесними, всім дали освіту, підтримали на життєвій дорозі. А тепер вони не залишають Василя Матвійовича без уваги. А ще наповнюють його земні будні змістом і снагою до життя шестеро онуків і семеро правнуків – справжній скарб їхньої великої родини.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com