По життю – із клятвою про людяність


Допомагати людям – надзвичайно благородна справа. А професія медика – найгуманніша, адже вона покликана стояти на сторожі людського життя. Саме медики дарують людям здоров’я, рятують від найрізноманітніших хвороб. Тому образ медика в уяві багатьох людей пов’язаний із надією й захистом.
Кажуть, що лікар – це посередник між людиною і Богом. Дійсно, у багатьох ситуаціях медичний працівник є останньою рятівною інстанцією для хворого. Клятва Гіппократа спонукає людей у білих халатах перебороти всі емоції й особисті негаразди, щоб виконати свій обов’язок.
Ми всі обираємо собі професію за покликанням. Ні на хвилинку не роздумувала, якою справою буде займатись, і Клара Олексіївна Кошулько, дитина війни, ветеран праці, сільський лікар-терапевт І категорії. Ще маленькою дитиною, коли через недостатньо якісне обслуговування населення на селі помер її тато, вона твердо вирішила стати медиком. Через багато років її мрія здійснилась, і почались нелегкі трудові будні. А за 47 років трудового стажу на поприщі медицини бувало всякого.
У листопаді нинішього року Кларі Олексіївні виповнюється 80 років. І коли розмовляєш із цією жінкою, відчуваєш мудрість прожитих років та гордість за свою нелегку професію. Їй дуже хотілось працювати невропатологом, але після закінчення Чернівецького інституту в 1968 році її направили завідуючою амбулаторією села Недогарки Кременчуцького району, де пропрацювала вона все своє життя головним лікарем і поєднала свою долю з Миколою Захаровичем Кошульком.
Народилася Клара Олексіївна в селі Червоний лиман Петрівського району Харківської області. В сім’ї із землеробським корінням медиків не було. Батько – Олексій Сидорович Ржевський, родом зі Смоленщини, був директором місцевої школи. Мати – Єфимія Степанівна Ржевська, була випуск­ницею біологічного факультету Лубенського педагогічного інституту й до заслуженого відпочинку працювала завучем Ісківської школи Лубенського району.
А їхня донька 29-річною дівчиною приїхала організовувати медичне обслуговування на селі. На території Недогарок до 1968 року були два фельдшерські пункти: один знаходився в районі заправки, а інший – не доходячи до водосховища. Пізніше їх об’єднали в сільську амбулаторію, і молода завідуюча повинна була обслуговувати 6 тисяч населення, до числа якого входили мешканці сіл Недогарки, Максимівка та Рокитне-Донівка. Протяжність цієї ділянки була 25 км, обслуговували людей у радіусі 7 км. Амбулаторії конче необхідні були спеціалісти: не було лаборанта, педіатра, зубного лікаря. Не було фізкабінету для процедур. Колектив амбулаторії був невеличким, але працювали в ньому справжні професіонали своєї справи: Олексій Петрович Мегеря, який працював фельдшером, по-справжньому віддані своїй праці медсестри Надія Іларіонівна Москалик та Євдокія Павлівна Комашко, а молодих мам обслуговувала акушерка Віра Трохимівна Гіглан.
Всі разом пильно слідкували за здоров’ям доярок, а Клара Олексіївна вставала разом із ними о 4-ій ранку на вранішнє доїння корів. Під час жнив вона постійно була на полі серед комбайнерів. Все це пішки, бо машина на селі в той час була великою розкішшю. Бездоріжжя, відсутність автомобіля швидкої допомоги та транспорту – ось далеко не весь перелік проблем, з якими довелося зіткнутись молодому медику на селі в той час. «Доводилось шукати поночі самій машину, щоб відправити хворого до лікарні Кременчука для більш кваліфікованої допомоги, їхати взимку мотоциклом до Максимівки, туди й назад, серед ночі на виклик, бо десь захворіла маленька дитина, чи супроводжувати хворих у Кременчук по ожеледиці…Працювати медиком на селі в таких умовах – це подвиг», – згадує Клара Олексіївна. Тільки дітей до року в той час було на її дільниці 75.
Коли після 14 років роботи головним лікарем, терапевтом та педіатром в одній особі вона розповість усе це атестаційній комісії в Полтаві, всі члени комісії будуть аплодувати їй стоячи.
Слухаючи розповіді Клари Олексіївни, ще раз упевнюєшся, що лікарем потрібно народитися, потрібно відчути всередині себе, у своїй душі бажання допомагати людям, які страждають, бажання зігріти їх своїми теплотою й розумінням. Але крім бажання повинна бути впевненість у своїх силах, у готовності жертвувати своїм особистим часом, своїм благополуччям, а, може бути, навіть і здоров’ям заради здоров’я іншої людини.
Лікар – це ще й людина, яка повинна вміти слухати й чути хворого, а це велике мистецтво. Лише проста бесіда хворого з лікарем уже повинна принести йому полегшення, якщо лікар – дійсно лікар з великої літери!
«Якби ще раз заново довелось обирати собі професію, – говорить Клара Олексіївна, – я б ще раз стала медиком, бо не уявляю більш благородної професії. Хочеться побажати молодим випускникам медичних закладів не боятися їхати працювати в село, там дуже гарні люди, дай Бог їм усім здоров’я!»
Нехай сторицею повертаються до Вас добро, турбота й тепло, шановна Кларо Олексіївно, що їх Ви щедро даруєте всім, хто потребує захисту, уваги, співчуття й допомоги. Низький уклін Вам за вашу самовіддану працю.
Любов Мороз

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com