Життя – наче ціла епоха…

Нинішньому молодому поколінню словосполучення «соціалістичне змагання», «почесна доярка», «орден Трудового Червоного прапора» скажуть мало, а між тим за ними – непосильна праця й ціла історична епоха.

А головне – люди… Які трудились, не покладаючи рук та не шкодуючи себе. Особливо в післявоєнний період працівники полів і ферм розгорнули масове соціалістичне змагання за подальший розвиток сільського господарства, збільшення виробництва продукції рослинництва і тваринництва та підвищення продуктивності праці. Щорічно на бюро райкому партії затверджувались умови соціалістичного змагання та критерії показників, які необхідно досягти. Підсумки підбивались: щоденно – у тваринництві з врученням червоного прапорця переможцю за день; щомісячно – із врученням премій за три перші місця переможцям; щоквартально – у форматі «вогника» за участі всіх тваринників з врученням перехідного червоного вимпела та грошової премії. Підсумки соціалістичного змагання широко висвітлювались у засобах масової інформації: в газеті, на радіо, а також у місцевих інформаційних листах, бюлетенях, на дошках показників. Починаючи зі стахановського руху, рух за кращу продуктивність праці став масовим і поширився в різних галузях народного господарства.

Скромно живе сьогодні 87-річна мешканка села Недогарки Віра Олександрівна Пивовар, а ще якісь півстоліття тому її портрет прикрашав обласну Дошку пошани, була вона переможницею соціалістичного змагання, почесною дояркою і за високі досягнення в галузі тваринництва була удостоєна високої урядової нагороди. У святкові дні поряд із багатьма медалями її груди прикрашав орден Трудового Червоного прапора. До речі, гасло першого ордена 30-х років : «Володарем світу буде праця!» дійсно стане керівництвом до дії для радянських людей в роки післявоєнної розрухи.

А народилася Віра Олександрівна в селі Букачівка в сім`ї волелюбних донських козаків, які побудували свої помешкання на родючій землі понад болотами. Будинок був великий, складався з 2 половин і розмістились у ньому великі козацькі родини Пивоварів та Супрунів. Тому від діда-прадіда передається гордий войовничий запал сім`ї Пивовар. Дідуся маленька Віра не знала, бо захворів він на І світовій війні і помер. Тато Олександр Лук`янович Пивовар, якому на той час виповнилось 14 років, уже навчився косити та став допомагати по господарству, бо жили в той час одноосібно. Коли на селі організували колгосп, пішов працювати нарівні з дорослими. Його дружина Олександра Михайлівна народила йому 6 дітей, усі вони вижили в голодні 30-і, коли засуджували і навіть розстрілювали за 5 колосків.

Віра Олександрівна народилась у 1931 році, тому дитинство в неї асоціюється з голодом. Але більше вона пам’ятає післявоєнний голод 1946 року, коли у відрі несла додому зварену в колгоспі макуху. Оскільки знайома батька насипала для великої сім`ї трішки густішого варива, по дорозі додому дівчина не витримувала і, ховаючись між деревами, запускала в ще гаряче відро руку й жадібно їла. А ще пригадує степ, а на ньому кагати мерзлої гнилої картоплі, що пролежала в них 4-5 років, тому знайдений і прирівняний майже до золота крохмаль був не тільки білого, а й зеленого кольору. Заколотивши його на буряковому квасі, мама смажила дітям млинці. А ще їли шпичаки з очерету, козельки та щавель. На Великдень у тітки замість яєць та святкових пасок теж був жмуток солоденьких очеретяних шпичаків.

У 10 років Віра встигла закінчити 2 класи місцевої школи. На цьому дитинство закінчилось. Звідусіль заголосило, загриміло і застогнало. Почалась війна. Оскільки батько Віри працював полеводом (агроном – у сучасному розумінні), було вирішено, що його та ще 2 сім`ї будуть відганяти колгоспну худобу аж до станції Лозова. На швидку руку на вози напнули будки, всадили туди всіх дітей, а їх було 16 – від зовсім маленьких, (деякі з них скоро померли від ящуру) – до старших, яким виповнилось по 16 років. Ішли десь 2 місяці без хліба, бо по селах у той час його ніде не продавали, а спекти було ніде, адже весь час у дорозі. Старші брат і сестра змінювали батьків, і нарешті вони дійшли до місця призначення. У ярах була вже така кількість худоби, яку Віра Олександрівна більше за все життя ніде в жодному місці не бачила. Здалеку вже відчувався наростаючий «грім» війни. Батьки відразу зібралися йти добровольцями, матері заголосили, відправляючи чоловіків у невідомість.

Необстріляні, без належної екіпіровки, бійці одразу ж потрапили в полон. 41-річного Олександра Лук`яновича відправили до Німеччини працювати на ливарний завод, де разом зі сталлю плавили тіла нещасних ослаблених та голодних людей різних національностей. Годували погано, давали варену брукву, тому голодні полонені ловили та їли їжаків і жаб. При такому нелюдському відношенні невільники довго не жили. Змучений непосильною роботою, ослаблений Олександр уже не міг прцювати. Та були серед німців і гуманні люди. Один з таких попередив Олександра Лук`яновича, що завтра зранку його заставлять нести камінь на ІІ поверх, звідки всіх не спроможних працювати скидають у вогняну лаву. Батько Віри ледве дійшов до роботи і його дійсно послали на верхній поверх нести каміння. Коли ж він відмовився, німець розлютився і так вдарив його залізним штемпелем, що в нещасного на спині лопнула шкіра. За мить, поки вартовий відвернувся, Олександр кинув камінь собі на ногу і від великої ваги її розплескало. Майже непритомного його потягли до госпіталю, де доля над ним знову згледілась і наш лікар-українець почав віддавати йому свій пайок. Пройшло небагато часу і ледве полонений оклигав, він знову пішов на роботу.

Про те, як йому усміхалась доля, вже після повернення з концтабору розповідав рідним батько Віри. Він бачив, як над полоненими знущались німці, особливо взимку. В люті морозні ночі, коли завивала хуртовина, їх роздягненими гнали в загородку з колючого дроту й відчиняли двері лише на ранок. За ніч більшість гинула від холоду. Залишались одиниці, які тягли на себе мертві задубілі тіла та вкривались ними, ніби ковдрою. Замерзлі трупи згортали бульдозером на машину і скидали в яму.

Коли сім`я повернулась без батька з Лозової, хату не можна було впізнати – снарядом вибило всі шибки, на подвір`ї та в городі бур`яни – по пояс. Cкрутили траву і закрили нею дірки в вікнах. Оскільки зрозуміли, що врожаю не зібрати, брат пішов просити милостиню по заможніших господарях. Сама ж Віра ходила в степ за 5 км, щоб із полови навіяти хоч трішки пшениці. Цю пшеницю мололи жорнами і з перемеленої мама варила й давала дітям пити пшеничний напій. Орати землю їм не дозволила нова влада за те, що відігнали худобу. На свій страх і ризик прикопали сапами жито, приволочили і жито вродило на славу. Так і вижили в той важкий 1941 рік.

Яскравий спогад 12-річної Віри –1943 рік, свято Воздвиження, неділя, згоріла половина хат у селі. Було дуже цікаво як буде горіти власна.

Понеділок. Скрізь по вулицях, ніби гнилі яблука, валяються вбиті домашні тварини: воли, коні, корови. Який шматок матерії знайшли – все одягли на себе. У двір зайшли німці й загарчали: «Гевек на переправу!» Але ніхто не зрушив із місця, принишкли в городі як щурики побіля матері, спостерігаючи, що буде далі. Німці запалили жмут із прядивом та й пішли з ним попід хатами. Стало жарко, ніби на гарячій печі. А ось загорілась і рідна хата, в одній половині якої жив брат батька. Оскільки відер не було, гасили чим могли: глечиками, горшками. Хату погасили, щоправда, дах не вберегли. Так потім і жили цілий рік без даху, але в рідній хаті. В середу в селі неушкодженими залишили 5 найбільших хат, оскільки в них планували зігнати та спалити людей, але не встигли, бо в цей день, женучи ворога з рідної сплюндрованої землі, в село нарешті вступили такі довгоочікувані наші війська.

А ще пригадались обличчя брудних, обірваних та голодних полонених. Їх гнали по дорозі, що простяглася за селом та вела до Кременчука. До неї стікалось усе село з гарбузами, буряками, шматочками хліба. Жінки запитували у вартових: «Пан, можна?» і після дозволу розбивали обабіч дороги гарбузи, кидали під ноги невільників буряки. Довіку не забути Вірі, як молоденький в`язень утік у коноплі й заховався між прядивом. Там його наздогнали і вбили. Так на все життя й застигло в пам`яті образ молодого хлопця, який їв штаток хліба вже наполовину з кров`ю. А одного місцевого чоловіка впізнали двоє його маленьких дітей, і почали так жалібно плакати й проситись до тата, що навіть жорстокі серця катів не витримали й відпустили його до сім`ї. Пізніше його все одно забрали до Німеччини, але з війни він повернувся живим. Розповідали, що всі інші полонені загинули в концтаборі, який був розташований на місці сучасного меморіалу «Вічно живим».

Із Кременчука та району восени 1943 німців вигнали, до школи Віра більше не пішла, а почала свій трудовий стаж. За 200 грамів зерна та 5 копійок за трудодень вона стала допомагати матері рвати й вимочувати коноплі. І навіть ці мізерні копійки йшли на позику державі, яка почала відбудовуватися. Тому молода дівчина брала на плечі величезні непідйомні гарбузи й несла їх до міста продавати.

Почалось самостійне трудове життя. Спочатку доглядала за телятами, потім пішла працювати на ферму. В 25 років поєднала свою долю з таким, як і вона, колгоспником Володимиром. Рік, коли народився їхній первісток – син Іван, співпав із будівництвом Кременчуцької ГЕС, тож із немовлям на руках переїхали в збудований нашвидкуруч будинок у село Недогарки, де за рік Віра Олександрівна вже знову працювала на тваринницькій фермі. Спочатку доїли корів вручну – по 15 на кожну, дуже боліли руки, пізніше з`явились доїльні апарати. На спині переносили важкі мішки з силосом, сіном та буряком. Жінка надоювала по 4 тисячі літрів молока від корови, за що здобула горде звання – «почесна доярка». Близько 20 років життя віддала Віра Олександрівна роботі на тваринницькій фермі, за що має безліч державних нагород, потім працювала на прополці буряків. Загальний трудовий стаж цієї працелюбної жінки складає 45 років.

!!! Не дивлячись на те, що Віра Олександрівна з трудом ходить лише з допомогою табуретки, яку пересуває перед собою, вона не падає духом: готує смачні борщі, порається по господарству. А коли відпочиває – збирається разом із ровесниками та переселенцями з затоплених сіл біля двору, і оживає далекий козацький степ, який змінюється страшними картинами війни, та всупереч всьому лине непереможна життєдайна пісня про важку, але почесну долю людини-трударя.

Любов Мороз

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com