І цілого життя для любові замало…

У кожного з нас є якесь своє сокровенне, найдорожче, найбажаніше заняття. Якщо воно всепоглинаюче, всеохоплююче, безмежне, тоді його можна сміливо назвати любов’ю. І той, у чиєму серці вона оселяється, йде незворотно й неспинно до своєї мрії, віддається до останку обраній справі.– Скільки себе пам’ятаю, мені найбільше подобалася книга. В часи мого дитинства це була велика рідкість, і коли мені потрапляла до рук якась  книжка, то я її, ще не знаючи літер, передивлялася десятки разів, а коли вже навчилася читати – то перечитувала не раз. І мені повсякчас здавалося, що я ніколи не можу начитатися, – відверто зізнається бібліотекар із півстолітнім стажем роботи, жителька Вільної Терешківки Раїса Мазур. Це її захоплення стало улюбленою професією, якій жінка присвятила все життя.

Про свій рідний край – маленьке село Краснопілля Котовського (а нині Магдалинівського) району на Дніпропетровщині – Раїса Андріївна згадує з теплом і ніжністю. Каже, тут, у мальовничій і красивій місцині, вона народилася й закінчила початкову школу, а тоді продовжила навчання в сусідній. До семирічки в селі Минівка було 3 кілометри, але дівчина щодень пішки долала цю неблизьку дорогу без жодних нарікань. Їй страшенно хотілося вчитися, здобувати нові знання. А коли отримала атестат, без вагань і роздумів подала документи до Дніпропетровського культосвітнього технікуму – на бібліотечний відділ.

– Від нашого села це було дуже далеко, – згадує вона. –  Перший раз мене відвіз туди батько, бо я навіть поїзда до цього часу не бачила. А потім уже звиклася, стала з великим задоволенням навчатися, здобула диплом. Документи мені готували на Кривий Ріг, оскільки  я там  практику проходила. Але я відмовилася, бо надто вже скрутно було в ті часи: й так недоїдали-недопивали, а то ще й квартиру знову треба було знімати, а маленька зарплата бібліотекаря цього  не дозволяла. І я вибрала Полтавщину, на той час районний центр Нехвороща (зараз Нові Санжари) – там були вакансії. Поки після відпустки приїхала туди – місце виявилося вже зайнятим. Тож обласне керівництво дало мені направлення в Кременчуцький район.

Так 1 серпня 1953 року і з’явилася нова юна бібліотекарка у Вільній Терешківці. Невдовзі й щастя своє знайшла, ставши на весільний рушник із тутешнім хлопцем – Іваном Мазуром. У роботу, що на той час випала неспокійною і непростою, поринула з головою. Бібліотека обслуговувала не лише читачів, які приходили до книгозбірні, а й із виїздом на робочі місця – працівників полів і ферм. Робочий час був розписаний погодинно: сьогодні в одну бригаду, завтра – в іншу. А в період жнив уже о шостій ранку вирушала в поле з газетами, журналами,  та ще й власні листівки, стінгазети, «перці» там випускала. В місцевому музеї, де тоді зберігалося чимало надзвичайно цінної й цікавої історичної інформації, часто проводила різноманітні бесіди. Нині шкодує, що не змогли його в селі вберегти до сьогодні.

Активна, цілеспрямована, сумлінна, Раїса Мазур добросовісно виконувала будь-які громадські доручення. Була агітатором, політінформатором, депутатом сільської ради, членом виконкому, незмінним учасником драматичного й хорового гуртків місцевого клубу.

– І з районною газетою «Перемога» з перших днів роботи у Вільній Терешківці в мене склалися тісні стосунки, – говорить Раїса Андріївна. – До нас часто приїжджав тоді кореспондент А……. Первак, писав і про колгосп, і про село, й про бібліотеку. Я стала   позаштатним кореспондентом газети, членом сількорівського посту. Весь час її передплачувала, та й зараз читаю постійно. Щоб там не говорили, але для мене наша «Перемога» і досі найкраща.

Слава про Вільнотерешківську бібліотеку ширилася районом. Заклад виборов звання «Бібліотека відмінної роботи», рік у рік посідав призові місця в районному змаганні, портрет Раїси Мазур неодноразово прикрашав районну дошку пошани.  Читачів у сільській  книгозбірні було багато: починаючи від місцевих першокласників і закінчуючи старенькими людьми. За більш як півстоліття бібліотекарської діяльності на її очах виросло і змужніло ціле покоління читацької аудиторії: дітлахи  ставали підлітками, молоддю, дорослими – і не розлучалися з абонементами.

Допрацювавши до пенсії, йти на заслужений відпочинок Раїса Андріївна не квапилася і ще ціле десятиліття провела на роботі, отримуючи невимовну радість і насолоду від постійного спілкування з обожнюваними нею книгами. Каже, жодного разу не пожалкувала, що обрала таку життєву дорогу.

– Цю професію любила і люблю досі, – переконує жінка. –  Коли мені казали, мовляв, зарплата мала, пенсія, відповідно, теж сьогодні зовсім невелика, то я відповідала: певно, так мені судилося. Як припала вона мені до душі, то зраджувати їй я не збиралася. Щоправда, були короткі періоди реформувань і скорочень, коли бібліотеку переводили на громадські засади, тоді довелось працювала й  колектором геологічної організації, і в магазині. А як тільки відновилося все – я повернулася знову на своє місце.

Погодьтеся, така вірність – ознака справжньої любові. Й на моє запитання, чи начиталася вона таки, зрештою, за свій довгий вік книжок, Раїса Андріївна сказала: «Ні, не начиталася. Й досі читаю дуже багато, хоча й зір уже підводить. Але книжка й газета для мене – це все, без них  я не можу, де б я не була  – книжка завжди зі мною».

Тетяна Керімова

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com