Чому я став санітарним лікарем?

Цьогоріч  виповнилося 95 років від часу створення Державної санепідслужби України. Своїми спогадами й роздумами про діяльність цієї галузі поділився з «Перемогою»  лікар-епідеміолог відділення особливо небезпечних інфекцій ДУ «Полтавський обласний лабораторний центр МОЗ України», Головний державний санітарний лікар Кременчуцького району (1968 – 1986 р.р.), Головний державний санітарний лікар Полтавської області (1986 – 2010 р.р.), Заслужений лікар України, кандидат медичних наук, доцент ВАЛЕНТИН ШАПОВАЛЦю професію вибрав не випадково, бо моєї мами Вусті Павлівни не стало в 1944 році під час епідемії висипного тифу на Кременчуччині. Вона працювала в колгоспі ім. Мічуріна с. Піщане Кременчуцького району і в 1939 році була нагороджена срібною медаллю серед Всесоюзних передовиків сільського господарства. Мій батько Федір Олексійович загинув у квітні 1945 року в Словенії, захищаючи весь світ від фашизму.

Моя рідна Піщанська середня школа, про яку я згадую щодень, до якої ми не просто ходили, а летіли, щоб навчатись у ті важкі післявоєнні роки. Завдяки чудовому педагогічному колективу школи, яку в той час очолювали директори Іван Волков та Іван Горобець, ми отримали хорошу підготовку і кожен з нас вибрав свій шлях у цьому буремному житті. Дуже приємно, що моя рідна школа, яку тепер очолює Вадим Ткаченко, стала сучасною гімназією, де багато що змінилось, запроваджені нові технології та нові навчальні програми, комп’ютеризація, сучасні напрямки спортивної діяльності й багато чого нового, про що ми навіть не могли мріяти.

Мої рідні, бабуся Тетяна, її діти, яких у неї було дванадцять, але після голодомору вижили лише вісім  (Ольга, Марія, Параска, Віра, Вустя, Олександр, Сидір, Петро), робили все можливе, щоб мене та сестричку Раїсу поставити на ноги. І це їм вдалося.

Навчаючись у школі, я зрозумів, що мій шлях у цьому житті – це медицина. На це мене надихнули мої вчителі, мій дядько Петро, який у родині моєї бабусі Тетяни єдиний, хто тоді мав вищу педагогічну освіту з іноземних мов, та особливо Марія Сидоренко – фельдшер нашого села. Між іншим, їй  цього року виповнилось 95 літ, а її чоловіку Петру Мудрому, моєму вчителю – 99 років. Ми з ними спілкуємось. Марія Павлівна як медик села 23 травня 1941 року вперше взяла мене на руки і вивела у цей божий світ. Я завжди пишаюсь нею, як вона змогла в ті занадто тяжкі післявоєнні роки цілодобово надавати медичну допомогу людям нашого села й нашій родині.

Успішно закінчивши Піщанську середню школу, я вступив до Ніжинського медичного училища, закінчив його з відзнакою, отримавши червоний диплом,  і одразу ж вступив на санітарно-гігієнічний факультет Харківського медичного інституту, що його також успішно закінчив, отримавши диплом лікаря. Моя мрія здійснилась, я став санітарним лікарем! Держава лояльно відносилась до людей і врахувала історію мого життєвого шляху, направивши мене в 1966 році працювати до мого рідного краю. Адже в ті часи випускників вишів за розподілом відправляли працювати по всьому Радянському Союзу.

Моя трудова діяльність розпочалася з посади лікаря із загальної гігієни санепідвідділу Кременчуцької районної лікарні, тоді так називалась санепідстанція в сільських районах, а в містах називалась просто санепідстанція. Районну лікарню очолював головний лікар Леонід Лях, заслужений лікар України, людина з великої літери. З перших днів він став моїм наставником. Тоді з молодими фахівцями наставники укладали письмові угоди й допомагали освоювати свою професію та набувати досвіду. Це була чудова школа підготовки кадрів. Адже кадри вирішують все, не так, як зараз трапилось у суспільстві. Коли, наприклад, міністром чи  іншим високим посадовцем в Україні може стати будь хто, без відповідної підготовки та  необхідного стажу й досвіду. Це породжує хаос і обурення  суспільства.

А керівники місцевої влади, яку очолювали тоді Олексій М’якота, Петро Згола, через півроку моєї діяльності запросили мене до себе і вручили мені ордер на квартиру, коли я ще навіть не був одружений, у фінському будинку,   розташованому на території рай лікарні, з пічним опаленням. А через два роки вони запропонували мені очолити державну санепідслужбу Кременчуцького району, і моя сім’я отримала ордер вже на нову сучасну квартиру в м. Кременчук. Я став головним санітарним лікарем району, заступником головного лікаря райлікарні із санепідроботи, секретарем медичної ради райлікарні. Була також низка різних громадських доручень: уповноважений представник від районної влади в колгоспі ім. Леніна, куди я, як і  інші уповноважені, відряджався  навіть на цілий місяць без права виїзду. Такі були правила того часу. Але все це йшло на користь інтересів населення. Був також членом районного комітету народного контролю, обирався головою райкому профспілки медичних працівників, депутатом районної ради, помічником районного прокурора на громадських засадах, завідуючим позаштатного відділу редакції районної газети «Перемога».

Навантажень було занадто багато. Але я не жалкую. Для мене це була школа життя, отримання досвіду, і це працювало на користь людей.

Перші кроки моєї роботи на посаді головного лікаря санепідстанції, безумовно, були непростими. Моїми наставниками по роботі також стали колеги і з Кременчуцької міської санепідстанції Олександр Богаченко, Лев Шендерович, Сталіна Могилевська, Віктор Кальник, Борис Колесник. Добре запам’ятались на все життя мої перші постанови, які я вимушений був написати й затвердити. Наприклад,  на тимчасове призупинення роботи ресторану «Колос» та ситроцеху в селищі Велика Кохнівка, де були серйозні порушення санітарно-гігієнічних норм і правил. В оформленні документів мені допоміг мій наставник Олександр Богаченко. Рішення було непростим, але після постанов усе різко змінилось на краще, колектив ситроцеху був повністю оновлений і запроваджені нові сучасні технології, а також не було більше скарг від людей на якість продукції. А сьогодні на багатьох різних об’єктах міст і сіл області панують безконтрольність, безкарність, безвідповідальність окремих власників об’єктів і відсутність у деяких працівників Держпродспоживслужби України активної життєвої позиції, щоб не допускати хаосу, антисанітарії та спалахів гострих кишкових інфекцій, ботулізму, харчових отруєнь тощо, оскільки вони тепер відповідають за безпеку харчових продуктів. Сьогодні вже дореформувались, добалакались, зруйнували санітарну службу й чекають, поки грім не вдарить. Такого раніше не було. Влада і всі інституції були зацікавлені в підтримці порядку в державі.

Самовіддано працював задля здоров’я людей, будучи на Полтавщині одним із лідерів у показниках професійної діяльності, колектив Кременчуцької районної санепідстанції. Це Олександра Сажко, Олексій Осадчук, Василь Товстий, Леонід Кучеренко, Людмила Кучеренко, Олексій Дешевий, Валентина Зубар, Ольга Мокра, Наталія Джевага, Галина Красюк, Василь Олексієнко, Світлана Олексієнко, Лілія Крижанівська, Микола Огерь, Олександр Малкін, Микола Білан, Валентин Соляник, Ольга Перетягіна, Валентина Гриненко, Валентина Поясок, Зінаїда Роменська, Юрій Фоменко, Борис Козуб, Олександра Кулинич, Валентина Дружиніна, Галина Овсій, Алла  Садковська, Світлана Горб, а також санітарні фельдшери сільських медамбулаторій та дільничних лікарень Микола Книш, Світлана Мінякова, Параска Дроботенко, Олександра Прокопович, Олексій Мегеря та інші. Медичні працівники лікувально-профілактичних закладів району тісно співпрацювали з нашою службою заради здоров’я  людей.

У колективі районної санепідстанції працювали чудові фахівці, патріоти своєї справи, які кожен день виїздили на всі об’єкти народногосподарського комплексу, проводили роботу в осередках інфекційних хвороб, дбали про те, щоб підвищилась санітарна культура в кожному населеному пункті, організовували вакцинацію населення. Між іншим, за ініціативи районної санепідстанції в середині 80-их років минулого століття нам вдалося придбати холодильники для кожного фельдшерсько-акушерського пункту та всіх лікувальних закладів для зберігання вакцин. Ми були лідерами в області з цього приводу. Кошти були, а ось холодильників у державі не вистачало. А коли в 1986 році я обійняв посаду головного державного санітарного лікаря області, з нашої ініціативи в перші роки моєї діяльності в Полтаві були придбані понад 5000 холодильників та холодильних пристроїв для всіх регіонів. За 25 років моєї діяльності головним державним санітарним лікарем області з лав обласної санепідстанції були підготовлені 10 кандидатів медичних наук і один доктор медичних наук, які нині працюють у різних галузях охорони здоров’я та науки.

Також працівники районної санепідстанції дбали про виконання планів-завдань на різних об’єктах щодо дотримання санітарних норм і правил, вчили працівників громадського харчування, шкіл, дитячих дошкільних закладів санітарному мінімуму, проводили лабораторні дослідження, постійно інформували населення про санепідситуацію.

Одним із проблемних питань тоді була тотальна хімізація, коли поля засипались отрутохімікатами, синтетичними мінеральними добривами, коли йдучи полем, можна було просто перечепитись через купи різних хімічних препаратів, а лабораторні дослідження, що їх проводила наша лабораторія, виявляли отрутохімікати не лише в харчових продуктах, а навіть у грудному молоці жінок та внутрішніх органах людини. Мали місце також отруєння людей отрутохімікатами. Тому ми були вимушені ставити ці питання перед органами влади, спільно з аграріями проводили відповідну роботу, щоб убезпечити наших людей від отруєнь та забруднення зовнішнього середовища.

Ще на початку 70-их років минулого століття ми з редакцією газети «Перемога», районною станцією захисту рослин порушили питання та приводили приклади негативного впливу отрутохімікатів на природне середовище, людину і ставили акценти на розвиток біологічних методів боротьби зі шкідниками рослин та необхідність удосконалювати біолабораторії. Вже тоді хотілося, щоб отрутохімікати не з’являлись там, де з успіхом могли справитись золотоочка чи сонечко. Сьогодні з цим завданням справився Герой Соціалістичної Праці, Герой України Семен Антонець, видатний аграрій, науковець, який визначив головним принципом своєї діяльності не руйнувати,  а створювати, будуючи, відмовившись 40 років тому від застосування отрутохімікатів та синтетичних мінеральних добрив, створив нову ідеологію профілактичної діяльності на користь здоров’я людини, акцентувавши на головному: «Здорова земля – здорові люди». Семен Свиридонович дбає про здоров’я людей, екобезпеку та майбутнє нації, а практики й науковці з 38  країн усіх континентів світу вже неодноразово побували в ПП «Агроекологія» Шишацького району Полтавщини.

Багато турбот працівників районної санепідстанції стосувалось усіх сфер життєдіяльності населення району, зокрема шкіл, дитячих дошкільних та оздоровчих закладів, польових станів, тракторних бригад, підприємств, санітарного стану населених пунктів.

Але на умовах праці на тваринницьких фермах, особливо молочнотоварних, хочу загострити особливу увагу. Ця галузь у районі розвивалась бурхливо. Працівники районної санепідстанції також вболівали і дбали про дотримання  санітарного стану на кожній молочнотоварній та інших тваринницьких фермах, про умови праці, відпочинку, організації харчування цієї занадто важливої галузі сільського господарства. Тому всі працівники санепідстанції, починаючи від головного лікаря, були закріплені за кожною фермою і щомісячно бували в кожному господарстві району. Між іншим, на нас там завжди чекали. А щороку на районних підсумкових зібраннях із питань розвитку тваринницької галузі районна санепідстанція надавала матеріали органам місцевої влади для вручення дипломів та грошових премій колективам молочнотоварних ферм за кращий санітарний стан та благоустрій. Бо території цих ферм перетворювались на квітучі сади з оазисами квітів. Серед кращих були молочнотоварна ферма колгоспу ім. Куйбишева (голова Харлампій Гончар), радгоспу ім.. 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції (директор Яків Гриценко), колгоспу ім. Мічуріна (голова Володимир Волошин), колгоспу ім. Леніна (голова Анатолій Радченко), радгоспу «Кременчуцький» (директор Олександр Яроменок) та багато інших. А якщо брати сьогодні, то яскравими прикладами на Полтавщині є чудові умови, створені у тваринництві ПП «Агроекологія», де з молочнотоварних ферм  цього господарства завжди надходила екологічно чиста продукція на Хорольський молококонсервний комбінат дитячого харчування. А зараз ринок екологічно чистої продукції цього господарства став відкритим також не лише для України, а й Європи.

Слово санітарного лікаря завжди звучало в засобах масової інформації району. У висвітленні проблем санітарно-епідеміологічного благополуччя населення відіграли величезну роль редакція газети «Перемога», яку очолювали свого часу Іван Маценко, Дмитро Перерва, працювали журналісти Іван Нощенко, Василь Ожуженко, Олексій Рева, Володимир Губаренко, Володимир Литвин, Микола Дубина, Григорій Голяков, Анатолій Щербак, Тетяна Керімова та інші, з якими ми постійно готували матеріали з різних питань, проводили спільні рейди, публікували та висвітлювали їх і на радіо. Спочатку в редакції був створений «Пост здоров’я», а згодом і «Сторінка здоров’я», за яку я ніс відповідальність. До порад санітарних лікарів завжди прислухались, а на критичні зауваження реагували не лише керівники тих чи інших об’єктів, а й органи місцевої влади. Пам’ятаю, коли в районній газеті «Перемога» публікувались критичні матеріали, особливо фейлетони, перші особи місцевої влади обов’язково реагували на це й давали відповідну оцінку фактам. І як наслідок – усе виправлялось на користь людей.

Санітарні органи в Україні засновані рівно 95 років тому.

Історична пам’ять є визначальним чинником кожного народу, кожне покоління замислюється над тим, яку спадщину воно залишає нащадкам. Сьогодні, на межі історичного повороту в нашому житті, це питання є особливо актуальним. Адже фахівці державної санепідслужби Полтавщини та України загалом діяли на історичній арені майже століття, працюючи задля санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, біобезпеки нації, сприяли тому, щоб кожна людина могла жити й працювати в сприятливих умовах. На їхню долю випадало багато суворих випробувань, але вони завжди чесно і справедливо виконували свої обов’язки, невтомно працювали, були готові прийти на допомогу людям, оперативно реагували на виклики і головне – працювали на попередження, а не на очікування санітарно-епідемічних ускладнень. Ми в неоплатному боргу перед нашими колегами-попередниками, які вірою і правдою служили своєму народові. Трудові звершення та наукові досягнення багатьох поколінь  лікарів-гігієністів, епідеміологів, паразитологів, бактеріологів, вірусологів, санітарних фельдшерів, помічників лікарів та інших фахівців були вагомою складовою благополуччя нації, одним із важливих факторів стабільності в країні та слугували зміцненню безпеки нашої держави.

Але у 2017 році були ліквідовані санепідстанції. Це драматична сторінка історії української медицини, щоб не сказати: трагічна. Ліквідували не лише санепідстанції, а й державні протиепідемічні комісії при органах місцевої влади (а протиепізоотичні, оскільки вони для тварин, залишили), зруйнували профілактичний напрямок у галузі охорони здоров’я, календар профілактичних щеплень, знищили попереджувальний санітарний нагляд, що призвело до будівництва й розміщення різних об’єктів, де заманеться, оскільки санітарні норми і правила відмінені. Отже, дореформувались, доруйнували, добалакалися й відкрили шлях до епідемій, харчових отруєнь та інших ризиків.

!!! За роки незалежності ми досягли дуже багато. При цьому маємо й безробіття, зростання цін, виникнення епідемії ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, поширилась наркоманія, алкоголізм, паління тютюну, торгівля людьми  тощо,   чого раніше не було. За межею бідності перебуває нині переважна більшість населення. Хочеться сподіватись, що ці чорні часи минуть і «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі», як писав  народний поет Тарас Григорович Шевченко. Впевнений, такі часи настануть, незважаючи на всі негаразди й незгоди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com