Ні хвилини спокою

У правильності фрази: «Душа ніколи не старіє» пересвідчуєшся, коли спілкуєшся з 80-річною мешканкою села Недогарки Раїсою Дмитрівною Покутньою. «Як можна сісти і відпочивати, коли скільки справ по господарству?», – з подивом говорить ця не по літах енергійна жінка.

У будинку в неї все сяє чистотою, на літній кухні – ні пилиночки, на подвір`ї – все до ладу. Влітку – буйна зелень овочів на огороді, восени – щедрий урожай яблук та груш у саду, а дбайливо підв’язаний виноград на подвір`ї кожного року радує господиню стиглими плодами. Будинок – повна чаша, стіл у вмілої кулінарки ломиться від страв, у погребі – повно овочів, фруктів та заготовок на зиму.

Все життя прожила Раїса Дмитрівна в рідному селі, звідси її глибоке коріння. Свого тата Дмитра Єгоровича Стеценка жінка не пам’ятає, бо була зовсім маленькою, коли він пішов на фронт.

Мама – Валентина Іванівна Дерев`янко, яка все життя пропрацювала в колгоспі, народила шестеро дітей. Як жартує Раїса дмитрівна: « Раніше спали на соломі і народжували по 6-7 дітей, а зараз сплять на перинах і не знають, як виколихати одного.

Пам`ятає вона й страшні роки війни. В них майже в одних на село був великий вхідний погріб, де вони переховувалися разом із мамою, а німці ходили по дворищу й один із них вистукував у дитячий бубон маленької Раї. А потім горіло село… Було спекотно, ніби в пеклі, скрізь усе тріщало й рушилось, а маленька дівчинка з мамою лили воду на свою, таку дорогу їм, хату. І вони її таки врятували! Потріскана, але майже ціла, залишилась вона як страшний спогад про те лихоліття. Маленька Рая була чарівною дівчинкою з пишним волоссям, і її ледве не забрали з собою німці. А один із них, пожалівши маленьку крихітку, навіть почав допомагати їм лити воду на залізну покрівлю. Лише побачивши як наближаються машини з загарбниками, він покинув відра і крикнув: «Тікайте!»

А потім маленька Рая з підписаною полотняною сумкою через плече та чорнильницею в торбочці піде до школи. З полотна ткали все – одяг, рушники, килими. А якою радістю світились очі, коли навесні мати купила їй нові черевички! В класі тільки в доньки вчительки був портфель, тож просили його й носили по черзі.

Закінчила Раїса 7 класів місцевої школи, а коли молодь села організувалась у комсомольську організацію, вступила в неї разом з усіма. Пішки ходили в Градизьк , щоб вступити до комсомолу.

В 19 років знайшла на все життя свою другу половину – вмілого господаря Петра Яковича Покутнього, і коли в сім`ї з`явився син-заступник та красуня-донечка, вирішили вити своє гніздечко окремо. Тож пішов чоловік до землеміра й той порадив йому ділянку з водою, землею біля майбутньої хати. І почалось будівництво. Будували все своїми руками, тож коли донька Валя пішла до 1 класу, вони вже мали прекрасну простору хату.

А потім потяглись довгі роки важкої нелюдської праці: спочатку в сільській городній бригаді на прополці кукурудзи, а згодом – на тваринницькій фермі. Вставати доводилось удосвіта, ще коли все спало, дівчина тягала воду з колодязя, носила її відрами, щоб напоїти корів. Узимку в корпусах було наскільки холодно, що поки кожна з 16 корів нап’ється, на одязі залишався шар льоду. Корми носили сітками на своїх тендітних плечах разом із такими як вона дівчатами за декілька метрів від корівника. Привезений підводою силос теж треба було скидати вручну, розгортали гній теж руками. Після 3 років непосильної роботи на тваринницькій фермі Раїса перейшла працювати на свинарник. З 1968 року полола буряки в ланці, за що й була нагороджена грамотою «Почесна ланкова» та іменним годинником. У 1969 році влаштувалась працювати на будівельну фірму « Облспоживспілка» вантажником. Вагони з цементом, цеглою, крейдою, лісом розвантажували вручну. Коли приходили цілі гори колод лісу, спочатку їх котили, потім утрьох-учотирьох діставали з самого низу і скидали додолу, бо крани з`явилися набагато пізніше. Тож коли вже по тому Раїса Дмитрівна влаштується на завод КРАЗ у цех із сушки лісу, робота стане здаватися їй раєм. Начальниця все не могла всадити робітницю, бо та вже стояла напоготові з відром та ганчіркою і запитувала, що їй робити. В загальному рахунку робочий стаж Раїси Покутньої складає 45 років. Пізніше на цьому ж заводі стане добросовісно працювати і її син Анатолій.

Донька Валентина закінчила училище за спеціальністю маляр-штукатур і оскільки була першою в навчанні, її та ще двох її подруг у 1980 році делегували на будівництво славнозвісного Олімпійського містечка в Москві. На цьому будівництві дівчина познайомилася з гарним хлопцем і міста Горький,  стала йому розрадницею на все життя й народила від нього двох синочків.

Найбільше багатство, яким тішиться літня жінка, це – її дружна родина, яка часто влаштовує їй приємні сюрпризи. На ювілеї  в 50 і   80 років несподівано зайшли до будинку онуки з букетами і словами : «Бабусенько! З днем народження!» обняли улюблену бабусю.

Невістка Надія називає Раїсу Дмитрівну «мамою»: доброю, мудрою, щедрою і справедливою. Розповідає, що допомагає їй жінка і продуктами, і грошима. Влітку о 5-ій ранку її вже можна застати на огороді. І сьогодні найбільше непокоїть жінку не біль в нозі, і не хворі суглоби, – її турбує як посадити та обробити  навесні город!

Коли всі рідні прийшли привітати Раїсу Дмитрівну з її 80-річчям, веселились та танцювали, молоді очі літньої жінки раптом блиснули молодечим запалом, іменинниця відставила  вбік ціпок і пішла танцювати в коло на здивування оточуючих.

Усі, хто знають Раїсу Дмитрівну, дякують їй за щедрість душі, відкрите серце, важку працю,правильне виховання дітей, добру вдачу і бажають їй здоров`я та довгих років життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com