Учительська доля

Майже в кінці вулиці Приморської мальовничого села Недогарки можна побачити акуратний маленький будиночок, що його власними силами збудувала така ж маленька й акуратна жіночка – Галина Микитівна Міщенко.І йдуть , і їдуть у гості в цей привітний будиночок ті, хто був колись її улюбленими старшокласниками, адже школі Галина Микитівна присвятила все своє життя. І допомагають, чим можуть…Тільки вчителька може з такою гордістю розповідати, як її улюблений учень Іван Сіора, золотий медаліст і «золота людина», зробив у її будинку проводку й відремонтував електрику.

Нинішнього року Галині Микитівні виповниться 93 роки, та її гострому розуму й феноменальній пам`яті можуть позаздрити навіть молоді.

Вона цікавиться політикою й історією, має принципові погляди на білі плями та чорні сторінки днів минулих, і має на це право, бо все її життя – жива історія голоду 30-их, ІІ світової війни, післявоєнної розрухи, діяльності Хрущова, Брєжнєвської епохи, перебудови, розпаду Радянського Союзу та становлення української незалежності.

Народилася Галина Микитівна в маленькому селі Тарандинці Лубенського району, де, можливо, за її партою пізніше на 10 років навчався Василь Симоненко. Через декілька десятиліть чоловік її племінниці, нинішній директор школи, в якій навчалась Галина Микитівна, відкриє в селі музей цього відомого українського поета та журналіста.

В сім`ї росли 5 дітей, мама померла молодою, тож дорослішати довелось раніше. 9 клас залишила на рік, бо поставив батько посеред хати ткацький верстат, і ткала вона з конопель полотно, щоб потім нашити з нього сорочки та штани братам, одяг сестрам і собі. І приходила в спогадах молода мама, яка приносила з поля в голодні роки смачні гречані галушки, і снився солодкий запах шести великий спечених хлібин після голодного 33-го, що їх обережно прикривали рушником мамині втомлені руки.

А потім страшні сорокові… В неділю село облетіло приголомшливе : «ВІЙНА»! Все навкруги загриміло, на полустанок упала бомба, і 16-річні дівчата та хлопці побігли подивитися війні в обличчя. Побачили перевернуті вагони, а восени до села ввійшли німці. В`їхали з боку Лубен троє мотоциклістів, озброєні до зубів.

І потяглися два моторошні роки окупації. Колгосп перейменували на Спільний двір, оголосили комендантську годину. Селянам повідомили, що до Німеччини заберуть 112 дівчат. Страшне лихо прийшло в домівки, куди принесли такі повістки. До них додавався список речей, що їх потрібно було взяти з собою. Не оминули і їхній двір. Середня сестра, 20-річна Оксана, почала збиратися в далеку дорогу…

Ніколи не забути Галині Микитівні ту ніч: зойки, крики, голосіння, гавкіт собак – все злилося в безсонні й  безкінечні години перед відправленням. На кожній із 10 підвод, за якими тяглася черга із залитих слізьми рідних дівчат, сиділи поліцаї, якими стали навіть односельці з куркульських сімей.

Ніхто не знав, що в Німеччині дівчата пробудуть до кінця війни, прийдуть звідти майже пішки, а через кілька місяців не буде вже ніяких повісток, відправлятимуть тих, кого знайдуть або спіймають уночі. Тож довгиі два роки тоді ще 17-річній Галинці довелось ховатися то в погребі, то в клуні , а то й просто в садку. Дуже допомагав переховуватись чоловік старшої сестри, яка вийшла заміж, щоб її не забрали до Німеччини, та заміняла дівчині маму.

Старший брат пішов на війну добровольцем, тож залишилась Галинка з меншим братиком. Німці забрали в сім`ї корову, а тільну теличку зарізали прямо на пасовищі. Гіркі сльози дітей розчулили одного з німців, і він привів їм маленького бичка, якого потім обміняли на корову, коли відновились колгоспи.

До війни Галя закінчила 8 класів. Під час окупації теж ходили навчатись , та скоро німці зрозуміли, що школа – це осередок опору, адже зять учителя музики Наума Івановича Кацуна організував підпільну організацію, тому на уроках співів замість пісень звучала правда про перебіг військових дій на фронтах.

23 вересня 1943 року німці залишили село, перед тим запаливши школу та інші будівлі. Але оскільки вони поспішали, село згоріло не все, та й підкладена під лікарню вибухівка не здетонувала.

А вже за кілька днів у двері постукав радянський офіцер Яблочкін і з ним маленький хлопчик, одягнений по-військовому – «син полку». В їхній хаті розташували командний склад: батько вніс солому, поклали на долівку намети, затопили в печі, а Галя, як справжня господиня, зварила смачний наваристий український борщ.

Змучені, брудні, голодні солдати їли борщ, хвалили, а Галя плакала.

В будинку поставили рацію й навіть давали навушники дівчині, аби вона могла слухати.

Школу відкрили в іншому будинку, і в 1946 році Галина нарешті закінчила 10 клас. Разом із випускницями прочитали в газеті, що у Львові оголошується набір до фармацевтичного інституту, й через кілька днів поїхали здавати документи. Але доля розпорядилась інакше. У Львіському учительському інституті навчалась на рік старша подружка Галі Марія, тож через 3 дні іспити були успішно складені, а дівчата зараховані на факультет української мови та літератури.

Рідні не повірили , що все так швидко склалося, доки не побачили на власні очі студентський квиток. Після навчання подружки поїхали додому, а Галина вперто вирішила здобувати освіту далі, тому вступила на ІІІ курс Львівського педагогічного інституту заочно. По закінченню курсу на підводі з вуйком приїхала в с. Павлів Радехівського району Львівської області, недалеко від польського кордону. І яким сюрпризом виявилась та обставина, що директором школи в цьому селі була жінка родом із Лубен. Рік пропрацювала Галина в Павлові, потім лікарі виявили в неї зоб і в Львівському інституті ендокринології їй зробили операцію.

Коли одужала, поїхала в рідний серцю край, на Полтавщину. 2 роки пропрацювала в селі Пронозівка, закінчила заочно Полтавський педагогічний інститут імені Короленка, і коли в селі Недогарки відкрився 8 клас, у 1950 році стала працювати в місцевій школі.

З яким теплом і любов`ю згадує Галина Микитівна свій перший випуск, як вона плакала, коли її покидали її 32 улюбленці.

До цього часу приїжджають і приходять до неї її випускники, деяких вона вже пережила. З медалями закінчили школу Алла Ведмідь і Лідія Костенко, які стали відмінними стоматологами, Микола Губин був довгий час ректором Харківського педінституту. Та найбільшу користь нашому селу приніс золотий медаліст Іван Сіора. «Незвичайна людина», – говорить про нього Галина Микитівна, а односельці додають: «совісна, добра людина, справжній професіонал своєї справи». Коли не стає світла, всі поспішають до Івана Степановича – він ніколи не відмовить.

А потім був ще один 8 клас, і так 30 років зустрічала і проводжала вчителька в доросле життя юнаків і дівчат. Довго вчителював і Василь, старший брат Галини Микитівни, який повернувся з війни з пораненням. Старша сестра Марія теж усе життя працювала вчителькою української мови та літератури, надихала писати вірші самого Василя Симоненка. Її донька зараз живе в Тарандинцях, а дві онучки та зяті вчителюють.

Отакий великий вчительський рід з`явився у простого конюха та колгоспниці, які взагалі не мали навіть початкової освіти. Покійний чоловік Галини Микитівни Андрій Тихонович, з яким вона прожила 20 років, теж був учителем фізкультури.

Говорять, що вчителювати – то невдячна професія, але учні Галини Микитівни згадують її з теплом і подякою. За принциповість, справедливість, вимогливість та доброту. Ні до кого з учителів не приходили вони щедрувати та колядувати з таким бажанням, як до Галини Микитівни. А з якою цікавістю та завзяттям ходили вони на її літературні вечори! В сільському клубі був постійний аншлаг, коли ставили «В степах України» чи « Дай серцю волю – заведе в неволю».

Відчуває постійну подяку та підтримку учнів літня вчителька, і зі старих шухлядок дістає вона своє «золото» – старі, пожовклі від часу фотографії її улюблених учнів. Роздивляється, згадує, тішить душу…

Любов Мороз

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com