Вік прожити – не поле перейти

2 лютого виповнилося 100 років з дня народження найстаршої жительки села Недогарки, багатодітної матері, простої працьовитої жінки Ксенії Федорівни Сакун.Щороку в цей день у невеличку хату в центрі села з різних куточків України та Росії з’їжджаються шестеро її дітей зі своїми дітьми та онуками, щоб  низько вклонитися рідній неньці та бабусі  за ніжність і ласку, за безмежне терпіння й щоденну копітку працю та щиро подякувати за велике материнське  серце, все без залишку віддане родині.

Недоїдала, недосипала ночей, але дала дітям все, що мала, щохвилини віддаючи своє тепло, розуміння та любов. Своїм життям і працею, прикладом і вихованням навчала дітей жити по правді, бути порядними, відповідальними й чуйними до людей. «Мама з великої літери», вона завжди була поруч зі своїми дітлахами, невтомно й турботливо вила сімейне гніздечко й просила цінувати родину, оскільки жорстоке життя показало їй, як важко в світі без маминої ласки та мудрої поради тата.

Народилась Ксенія Федорівна 2 лютого 1919 року в селі Дорогінка Чернігівської області в простій селянській родині. В сім`ї крім неї була ще сестричка та два братики. Жили дуже бідно, але дружно. Та коли Ксенії виповнилось 13 років, її чекала страшна доля – по черзі поховати всіх членів сім`ї, яких один за одним забрала кістлява рука голоду. Пригадує, як мати замазувала в стіну горщик із зерном, а члени продзагону, розвернувши пів-стіни, забирали все до останньої цибулини чи картоплини, прирікаючи всю сім`ю на голодну смерть. Море сліз та половину серця поховала разом із п’ятьма  найріднішими людьми в домовину. Щоб вижити, підбирала лушпиння з овочів, їла траву та кору, ходила по наймах, доглядала за чужими дітьми, працювала в радгоспі. Дорослі пололи два гони овочевих культур, а 13-річна Ксенія один, щоб не померти. І нікому було допомогти, бо куди не глянь – сирітство та смерть.

Але знайшлись добрі люди з багатодітної родини, які дали їй притулок. Цей будинок із великою сім`єю стане для неї рідним домом. У ньому вона проведе  разом із господинею на війну чотирьох її синочків, разом тужитимуть над кожною похоронкою, бо жоден із хлопців не повернеться. В ньому в 16 років її посватає хлопець із сусіднього села, а через місяць війни їй теж принесуть чорну звістку про його героїчну загибель.

Дитинство завжди асоціюється у Ксенії Федорівни з голодом, молодість – із війною та тяжкою непосильною працею. Дорослі, старі й молоді – всі разом рили окопи. Ще один страшний спогад – суцільне згарище, коли німці запалили село. Але їхня маленька хата вціліла, і після війни засяяла весільними рушниками. Нарешті в жінки з`явилась власна сім`я. І стала вона разом зі своїм Іваном відбудовувати країну та будувати підвалини власної родини. Як же турботливо доглядала Ксенія за першою донечкою з романтичним, як їхнє кохання, ім`ям – Любов, адже народилась вона теж у важкий і голодний 1947 рік.

Жили мирно, і з часом у мами Ксенії було вже три донечки-помічниці – Люба, Надя та Маруся, а троє синів – Микола, Петро та Леонід –  уважно слухали розповіді батька Івана про те, як у перші дні війни він потрапив в оточення, як пізніше в склад зберігання овочів, де вони переховувалися, поцілив снаряд, і як його, важкопораненого, тягла до шпиталю упряжка з собаками.

Щоб прогодувати велику сім`ю, батьки з раннього ранку до темної ночі важко працювали в колгоспі. Старші діти ходили до школи, молодші гляділи ще менших, яких часто прив’язували до ніжки столу. Та гірка й безжальна доля принесла в життя молодої жінки ще одну трагедію – коли найменшому сину виповнилось лише 5 років, її годувальник і хазяїн помер, залишивши її одну з шістьма дітьми. Про продовження навчання не могло бути й мови, старші Микола й Люба одразу поїхали працювати на будівництво Кременчуцького нафтопереробного заводу. Пізніше до них приєдналась сестра Надя, яка освоїла нежіночу професію зварювальника й пропрацювала на цій важкій роботі 12 років.

У 1971 році до Кременчуцького району переїхала вся родина. Ксенія Федорівна пішла працювати в овочеву бригаду, де добросовісно трудилась до глибокої старості. «Розбіглися по світу, як мишенята»,  – так говорить про своїх дітей поважна іменинниця, та де б не опинились її діти – в Києві, як найменша Маруся, чи десь далеко під Ленінградом, як два її сини – скрізь їхні роботодавці відзначали працьовитість, добросовісність та відповідальність,  увібрану з материнським молоком. Трудовий стаж майже у всіх дітей  складає понад 35 років. І коли в горі чи в радості нащадки родини, мов пташенята, злітаються до материнського гнізда, вони не тільки відпочивають душею в маминій хаті, а й  роблять ремонти, прибирають оселю, допомагають по господарству.

З подякою пригадують, що в мами завжди були найсмачніші страви, стіл завжди був накритий, діти доглянуті й нагодовані. На Великдень  у хаті красувались смачні й запашні паски. Крім того, що сім`я була завжди забезпечена продуктами, члени родини згадують, що Ксенія Федорівна ніколи не грубила й не лихословила. В дитинстві по неділях уся родина в найкращому вбранні йшла слухати Біблію, адже на хуторі, де вони проживали, раніше було багато віруючих. А як хвилювалася жінка, коли хтось із родини хворів! Коли маленького Петра здолала недуга, мама Ксенія вирізала з куфайки вату й так укутувала його, аж поки йому не стало ліпше.

Хочеться побажати ювілярці, щоб діти завжди тішили свою неньку увагою, добрим та щирим словом, віддаючи любов, з якою їх виростили й виховали, а сама  вона щоб ще багато років дарувала їм життєву наснагу.

Багатодітні родини – це особливі сім’ї, бо дітям змалечку прищеплюють людяність, любов до праці, вміння берегти й підтримувати найкращі українські сімейні традиції. Відома істина – недостатньо лише народити дитину, її необхідно виховати доброю, чуйною, порядною людиною, дати їй належну освіту й допомогти знайти своє місце в житті.
Низький уклін  Ксенії Федорівні за велике серце, за ніжність і ласку, за безмежне терпіння і щоденну копітку працю.

Любов Мороз

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com