Всоте стелить рястом весна

Нинішній рік видався рясним на славні ювілеї довгожителів кременчуцького краю. 90, 95, 100 – такі дати відзначають багато наших земляків. Нагоду дізнатися про них мають і читачі «Перемоги». Адже то великий дар Божий і не менший подвиг людський – пройти таку далеку й нелегку земну дорогу, несучи на своїх плечах непосильний тягар і голоду, й війни, й розрухи, й складних суспільних перемін.Ось і 5 травня свою соту весну зустріла найстарша мешканка села Потоки Мотрона Федорівна Птушко. Доля зовсім не балувала її, від самого малку посилаючи життєві незгоди, випробовуючи її й на духовну міць, і на характер, і на людські чесноти. На своєму довгому й багатостраждальному віку зазнала жінка й раннього сирітства, й воєнного лихоліття, й гіркої  жіночої самотності. І все ж, наперекір усім життєвим негараздам, долала версту за верстою, гідно йшла своїм шляхом, віддаючи тепло душі,  тим, хто знаходився  поруч.

Мотрона була передостанньою дитиною в багатодітній сім’ї  Федора Івановича та Ганни Гаврилівни Птушків. Родина мешкала в селі Демина Балка Хорольського району. Як і переважній більшості селян у ті часи, батькам доводилося тяжко працювати, аби всі були нагодовані, одягнуті і взуті. Але сил на все не стачало; розруха, голод і холод, що ширилися українськими селами, не минали і їхньої хати.

Отож, безтурботного дитинства дівчинці не судилося. Не випало їй цієї пори ні розважатися з ровесниками на вулиці, ні бавитися іграшками вдома. Маленькою вона залишилася без мами, яку завчасно Господь забрав на небеса. У свої десять літ Мотрона вже змушена була самостійно заробляти кошти на проживання всієї родини. Трудилася тяжко, беручись за непосильну для свого віку роботу. Знайшла її на тій же таки Хорольщині, але в іншому селі – Мусіївні. Не по-дитячому серйозна, вона надзвичайно старанно ставилась до виконання будь-якої дорученої їй справи.

Сувора дійсність рано зробила її дорослою. Юна, недосвідчена, тендітна, позбавлена такої потрібної в її літа маминої турботи, ласки й мудрої поради та підтримки, Мотрона змогла вистояти і з честю здолати всі труднощі й біди.

Страшне воєнне лихоліття змусило її, 22-річну, податися далеко від домівки. Щоб вижити, не маючи ні одягу, ні їжі, вона тяжко й багато працювала на різних роботах. А коли закінчилася війна, молодість узяла своє: стрівся Мотроні суджений, гіркі дівочі будні осяяло велике і світле кохання. Стали на весільний рушник. Щаслива, радісна, окрилена, вона вірила і сподівалася, що простелеться він на все життя.

Але подружня стежка обірвалась несподівано. Надії на міцну родину згасли, коли в 1950 році вона народила доньку. Невимовно трепетні й бентежні материнські почуття невдовзі переплелися з жіночим болем і розпукою, бо в скорім часі  чоловік покинув її з маленьким дитям на руках. І знову в житті Мотрони все повернулося на круги своя, тривоги й труднощі напосіли, як і раніше: молода мама розривалася між донькою й роботою, несла на своїх плечах важку ношу домашніх клопотів і водночас хапалася за будь-яке діло, не цуралась ніякої справи.

Не залишитися без даху над головою допоміг спочатку колгосп, у якому трудилася, а потім – і добросердні люди. Попервах прихистком для жінки з дитиною став сарай, виділений господарством, а по тому Мотрона Федорівна самотужки взялася зводити власне житло. На підмогу прийшли й односельці – ставити хати всієї громадою раніше було звичним. Так і з’явилася в неї своя оселя.

У колгоспі Мотрона Птушко пропрацювала аж до виходу на пенсію. Відповідальна, сумлінна, обов’язкова, трудолюбива, вона заслужила авторитет і повагу в керівництва й серед своїх колег, а ще – високу нагороду: медаль «За доблесну працю».

У селі Потоки на Кременчуччині їхня родина оселилася в листопаді 1983 року. Припала їм до душі ця мальовнича місцина, що потопає в ошатній зелені дерев; звабили чисті води синього Псла. Та й люди тут одразу ж сподобалися – привітні, гостинні, сердечні. Звиклі до роботи руки Мотрони Федорівни й на новому місці не змогли відпочивати. Будучи вже давно пенсійного віку, жінка пішла працювати на місцеву птахофабрику «Росія»: упродовж 11 років, до 75-ліття, й на інкубаторі трудилася, й на вивозі птиці, й прибиральницею. Повага, шана й подяки – незмінні супутники її трудової біографії.

Нікуди не дівалися й домашні турботи. Залюбки поралася жінка біля землі, саджала й полола городину. А що вже у квітах кохалася! Певно, такого яскравого й барвистого розмаїття мало в кого можна було побачити. Квітник на їхньому обійсті завжди вабив і милував око, а буяння від ранньої весни й до пізньої осені найрізноманітніших сортів і видів де тільки не веселкою не стелилося – й на городі, й у дворі, й за двором.

Звісно, сьогодні Мотроні Федорівні вже не до снаги робота. В теплі й добрі, турботі й ласці, вона гріється щирою любов’ю єдиної доньки Надії, якій свого часу віддавала всі материнські почуття, яку самотужки ростила й ставила на ноги. Не зобиджає її ніколи, шанує й догоджає зять Микола Іванович. А ще старенька не натішиться  двома онуками та сімома правнуками – звікувавши вік у жіночій самотності, на схилі літ таки отримала вона від Господа найцінніший дарунок:  велику, дружну  і щасливу родину.

Нині знову пиштоцвіттям і молодим зелом укрила землю весна. Сота в  житті Мотрони Птушко, а від того – ще ясніша, ще бажаніша, ще обнадійливіша. Новий ряст пробився на світ – треба його топтати…

Тетяна Керімова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com