А пам’ять – гіркою сльозою

Друга світова війна – найбільш кривава сторінка в історії людства. Від 50 до 80 мільйонів (за різними даними) убитих, десятки мільйонів покалічених, сотні мільйонів обпалених полум’ям і огорнутих смутком людських сердець, яким довелося пережити цю неймовірно страшну трагедію…Учасники бойових дій, ветерани й діти війни… Вони пройшли неймовірно жорстоке й люте, криваво-вогняне горнило боїв і пережили тяжкі роки окупації. Вони вціліли в цьому пекельному полум’ї, повернувшись до рідних домівок. Та поруч із радістю назавжди оселилися в їхніх душах вічна пам’ять про загиблих рідних і друзів, незгасний смуток за знівеченою й затьмареною молодістю.

Розповіді про багатьох наших мужніх і героїчних земляків-ветеранів, спогади очевидців тих  подій  «Перемога» публікує постійно – і до пам’ятних дат, і до ювілеїв. Сьогодні ж хочемо запропонувати вашій увазі матеріал, що з’явився в нашій редакції зовсім несподівано, але схвилював до глибини душі. Він – від професора, доктора історичних наук, колишнього співробітника Київського університету ім. Т. Шевченка й  Інституту української археографії й джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України Надії Миронець. Вона – наша землячка, родом із села Михнівці Лубенського району. Нині вже на пенсії,  проживає з дітьми в канадському місті Торонто. І спомин її  навіяний вмішеним колись на сторінках нашої газети матеріалом «А пам’ять – гіркою сльозою», що дивом потрапив їй на очі аж там, за океаном. У ньому  житель села Кривуші Віктор Григорович  Якимець ділився згадками про те, як фашисти в жовтні 1941 року гнали кривушівською дамбою 25-тисячну колону військовополонених з Оржиці  до Кременчука, як жорстоко знущалися з них і безжально розстрілювали.

«Війна мене застала в Оржиці, де батько, Горбач Іван Семенович, працював у заготівельних органах, а мама – Горбач Євдокія Андріївна – вчителькою української мови й літератури в школі, – пише Надія Миронець. – Батько збирався нас евакуювати (в родині було троє дітей, я найстарша – 8 років) і перевіз до маминих батьків у с. Засулля, Лубенського району, з наміром їх евакуювати разом з нами. Поки радилися, як бути, бо старші їхати відмовилися, а матері самій із трьома дітьми (найменшій – 2 роки) також було проблематично. Вирішили найменшу залишити в дідуся й бабусі, а мамі зі старшими евакуюватися. Але поки батько зумів прислати за нами підводу, то ми не змогли доїхати навіть до Лубен, бо дорога була забита і транспорт не рухався. Простоявши на в’їзді до міста до вечора, ми змушені були повернутися назад.

Батько не встиг вирватися з оржицького котла, потрапив у полон. Пишу так багато, бо мене зачепила за живе Ваша стаття, я собі уявила, що в тій колоні, в якій гнали полонених із Оржиці до Кременчука і розстрілювали тих, хто виходив з колони, щоб узяти шматок хліба або гарбуза, міг бути й мій батько. Але йому вдалося врятуватися. До табору прибув староста одного з недалеких сіл, щоб забрати своїх односельців, якби вони знайшлися в таборі. (На початку окупації німці собі дозволяли такий «лібералізм»). Із старостою була його донька, яка впізнала мого тата і попросила свого батька, щоб він забрав його як свого односельця. Так мій батько вирвався  з табору, прийшов у своє село Михнівці Лубенського району, де став членом підпільної організації, там була й мама. Коли організація була розкрита й почалися арешти, батько прийшов у Засулля й переховувався в родині матері. В день її арешту в червні 1942 року йому дивом удалося врятуватися, а маму німці розстріляли. Де її могила, ми не знаємо, та пам’ять про неї залишилася в назві однієї з вулиць рідного села Засулля – вулиця Євдокії Костенюк (Костенюк – дівоче прізвище мами)».

 

 

Ось така вона, пам’ять – незгойна, невмируща, непідвладна часові. Вогником незгасної свічі вона зорить у наших серцях, щемно відлунює болем і смутком, нагадуючи повсякчас:  немає нічого дорожчого на світі, ніж мир і життя.

Тетяна Керімова

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

www.000webhost.com