Press "Enter" to skip to content

О рідне слово, хто без тебе я?

21 лютого на всій планеті відзначається Міжнародний день рідної мови. Проголошене 1999 року на загальній конференції ЮНЕСКО, це свято покликане захистити і зберегти безмежну мовну й культурну багатоманітність сучасного світу.

Сьогодні в різних куточках Землі люди говорять на 6000 мовах. Однак половина з них, як зазначають фахівці,  перебуває на  межі зникнення. Щорічно десятки мов поступово згасають, розчиняються в інших чи просто вимирають.  Причин цьому багато й усі вони різні. Однак за великого бажання самого народу стихаюче слово ще можна врятувати, відродити, вдихнути в нього нове життя.

…Ще в дитинстві до Литві, батьківщини мого тата, ми їздили щороку. В магазинах, на вулиці, в транспорті – загалом повсюди – тоді всі вільно спілкувалися російською. І яким же було моє здивування, коли десять років тому, знову приїхавши до цієї країни, порозумітися з пересічними громадянами, особливо молодими, виявилося практично неможливо – всі вони говорили виключно своєю, рідною мовою. Я була просто вражена: маленькій державі, загальна  чисельність населення якої  всього лише на кілька сотень тисяч перевищує сьогоднішню неофіційну демографічну статистику одного тільки Києва, вдалося не розгубити, не розміняти, не зрадити свій прадавній етнос. Відверто кажучи, я щиро заздрила і їхньому патріотизму, і їхній повазі до своєї історії, і міцності їхніх національних коренів.

Однак це було не єдиним моїм відкриттям  і душевним потрясінням. Ще більше збентежила  й до щему в серці  схвилювала пісня, що лилася вечорами в тісному сімейному колі. Наша литовська рідня натхненно й від душі співала «Червону руту», «Дивлюсь я на небо», «Ніч яка місячна»… Там, у далекому прибалтійському краї, тихо текло, весело жебоніло, дзвінко розсипалося  й широко розправляло крила моє з колиски  рідне, джерельно чисте, солов’їне, барвінкове,  ніжне, мамине –  українське слово!

А чи любимо його ми самі, українці, чи шануємо, чи леліємо?  Здавалося б, Україні з багатомільйонним населенням можна поки що не турбуватися про те, що українська мова зникає.  Наша країна стала оселею для багатьох національностей, тому  на її теренах така велика мовна розмаїтість. Конституція  України гарантує вільний розвиток, використання й захист російської, мов національних меншин;  всебічно сприяє вивченню мов міжнародного спілкування, але при цьому  державною залишається  українська.

Я з глибокою повагою ставлюся до будь-якої мови, що звучить довкола, якщо вона рідна для того, хто нею говорить. Але мені прикро, коли я чую, як мої діти на вулиці спілкуються  російською; мені  ніяково, коли донька моєї подруги, яка родом із села, соромиться  маминої  української; мені неприємно, коли приятелька осмикує мене в магазині, аби я не говорила «на хохляцькій»; мені боляче, коли міський сантехнік не розуміє «по-рогатому»; зрештою мені просто смішно, коли моя  вчорашня землячка-односельчанка, закінчивши одну зі мною школу,  аж зі штанів вискакує, «чтокаючи» на «акаючий» московський манір. Просто дивуєшся: звідки береться в них таке принизливе відчуття меншовартості  свого, рідного? Адже народила їх і виколисала українська земля, вигодував і тримає на світі український хліб… Тоді як можна гребувати  українським словом? 

Не за віки – за тисячоліття – наша мова пройшла такий важкий, такий тернистий шлях. Із далеких докняжих часів вона розвивалася й збагачувалась, міцніла й набиралася сили. На скрижалях історії   горіли літописи, храми і святі книги, а вона вийшла з вогню як заповіт. Гнана, цькована й принижена, вона ніколи не відчувала себе в полоні бозвиході,  чекаючи кращої пори. Витерпівши страшні лихоліття й тортури, переплавившись, як криця, ставши в цьому історичному горнилі однією з наймилозвучніших і найкрасивіших у світі,  українська мова  дійшла до нас загартованою й мужньою. І сьогодні, попри всю мовну багатоликість нашого народу, для  мільйонів людей вона була і залишається рідною – мовою батьків, дідів і прадідів. І хочеться сподіватися, що буде такою і для наших  дітей, онуків, правнуків. Бо мова – це духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях, що робить нас сильними, багатими, гордими й гідними, що єднає нас і підносить над світом.

Якщо ми хочемо бути великим народом, то маємо знати: «Я» істинно звучить лише рідною мовою…

Тетяна КЕРІМОВА.

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *